Розділ «Китичка з перетічок»

Поки вона крокувала вулицями Браавосу, туман навколо густішав. Штовхаючи двері з оберіг-дерева до Дому Чорного та Білого, вона вже тремтіла від вечірньої прохолоди. Сього вечора в храмі палало лише кілька свічок, блимаючи, мов упалі зірки. У мороці всі боги здавалися моторошно інакшими.

Унизу, в підземеллі, вона розв’язала поношену Китиччину свитину, стягла через голову брунатну, засмерділу рибою Китиччину сорочку, відкинула копняками заплямовані сіллю Китиччині чоботи, вибралася з Китиччиного спіднього і скупалася у лимонній воді, щоб змити з себе навіть запах Китички з перетічок. У малій, що випірнула з купелі відшкрябаною з милом до рожевої барви, з брунатним волоссям, що приліпилося до щік, не лишилося від Китички геть нічого. Вона вдягла чисте вбрання, двійко м’яких полотняних капців і почалапала до кухні вижебрати в Умми чогось попоїсти. Жерці та послушники вже повечеряли, але на кухні для неї знайшовся гарненький шматочок смаженої тріски та трохи товченої жовтої ріпи. Вона проковтнула усе, наче голодна вовчиця, помила тарілки і пішла допомагати малій жебрачці готувати трунки.

Її праця полягала головне в тому, щоб видиратися драбиною до трав та листя, по які посилала жебрачка.

— «Солодкий сон» — найлагідніша з отрут, — розповідала жебрачка, поки щось товкла у ступці товкачем. — Кілька крихт заспокоять гупання серця, спинять тремтливі руки, подарують людині відчуття спокою та сили. Маленька пучка подарує цілу ніч глибокого сну без видінь. А три пучки подарують такий сон, який не матиме кінця. На смак воно дуже солодке, тому його найкраще додавати до маківників, тістечок, вина з медом. Ось диви, таке солодке, аж унюхати можна.

І давала їй понюхати, а тоді гнала вгору драбиною по червону скляну пляшечку.

— Оце отрута жорстокіша, зате без смаку чи запаху, її легше сховати. Люди звуть її «сльозами Лису». Якщо розчинити її у вині чи воді, вона з’їсть людині усі нутрощі в череві. Але здаватиметься, що смерть настала від хвороби у кишках. Ось понюхай.

Ар’я нюхнула, та нічого не відчула. Жебрачка відставила «сльози» вбік і відкоркувала товстобокий кам’яний слоїк.

— Оцю масть присмачено василісковою кров’ю. Вона додає печеному м’ясиву гострого соковитого смаку. Та хто її з’їсть — хоч звір, хоч людина — той оскаженіє і відчайдушно кидатиметься на всіх. Навіть миша нападе на лева без краплі страху, якщо спробує василіскової крові.

Ар’я вкусила губу.

— І на собаку вона теж подіє?

— На кожну тварину, що має теплу кров.

Раптом жебрачка загилила їй ляпаса. Ар’я мимохіть підкинула руку до щоки — радше з подиву, ніж з болю.

— Навіщо ти мене вдарила?

— Жує губу, коли думає, Ар’я з дому Старк. Ти є Ар’я з дому Старк?

— Я є ніхто. — Вона сердилася. — А ти?

Ар’я не чекала, що жебрачка відповість, але та відповіла.

— Я народилася єдиною дитиною в сім’ї стародавнього родоводу, спадкоємицею свого шляхетного батька, — була відповідь. — Мати померла, коли я була ще мала. Я нічого про неї не пам’ятаю. Коли мені було шість, батько знову одружився. Нова дружина ставилася до мене добре, поки не народила власну доньку. Тоді вона забажала мені смерті, щоб батькове багатство успадкувала її власна кров і плоть. Вона хотіла шукати ласки Багатоликого Бога, та не зважилася на належну пожертву. Натомість вона вирішила отруїти мене самотужки. Від отрути я зробилася такою, як ти бачиш, але не вмерла. Коли цілителі Дому Червоноруких сказали моєму батькові, що вона зробила, батько прийшов сюди і зробив пожертву. Він запропонував усі свої статки і мене. Багатоликий почув його молитву. Мене привели до храму служити, а батькова дружина отримала дарунок.

Ар’я сторожко роздивилася її.

— Це правда?

— Тут є правда.