Розділ «Китичка з перетічок»

Коли вони бралися до весел пливти додому, Китичка завжди смерділа рибою та сіллю, але вже так звикла, що й не помічала. Роботи вона не боялася; коли м’язи скніли від тягаря або спина боліла під важким барилом, вона подумки казала, що в такий спосіб зміцнює себе.

Щойно барила ставали на місце, Бруско відштовхувався від пришибу, а сини вели човен жердинами назад Довгою протокою. Брея і Талея сиділи попереду і перешіптувалися. Китичка знала, що вони пліткують про Бреїного хлопця — того, на побачення з яким вона видиралася вгору дахом, коли батько засинав.

— Дізнайся три нові речі, перш ніж повернешся до нас, — наказував Китичці лагідний чоловік щоразу, коли відсилав її до міста.

І вона завжди дізнавалася. Інколи то були всього лише три нові слова браавоської говірки. Іноді вона приносила з собою жеглярські побрехеньки про захопливі, неймовірні, чудернацькі події з широкого мокрого світу за межами островів Браавосу — війни, дощі з живих жаб, налуплення драконів з яєць. Інколи вона взнавала три нових жарти, три нові загадки, три нових прийоми одного ремесла чи іншого. Але час від часу їй траплялася справжня таємниця.

Місто Браавос, де в повітрі висіли тумани, обличчя ховалися за личинами, а голоси стишували до шепоту, наче створене було для таємниць. Дівчинка вже знала, що саме його існування близько століття лишалося таємницею, а місцезнаходження — ще втричі довше.

— Всі дев’ять Вільних Міст — це діти колишньої Валірії, — вчив її лагідний старий. — Але Браавос — це байстрюк, що втік із батьківської домівки. Ми тут усі — безрідні мішанці, сини рабів, хвойд і злодіїв. Наші пращури прийшли з півсотні різних країн шукати притулку — порятунку від драконовладців, що скорили їх на рабів. І з ними разом прийшло з півсотні богів, але є один спільний, якому вклоняються усі.

— Багатоликий.

— І багатоіменний, — додав лагідний чоловік. — У Кохорі він зветься Чорним Цапом, у Ї-Ті — Левом Ночі, на Вестеросі — Мороком. Кожен мусить наприкінці схилитися перед ним, хай навіть вклоняється Седмиці, Господові Світла, Матері Місяця, Потоплому Богові або Великому Пастиреві. Увесь рід людський належить йому… інакше деінде в світі було б плем’я, що жило б вічно. Чи знаєш ти таке плем’я, що живе вічно?

— Ні, — відповідала вона. — Смерть чекає на кожного.

Коли Китичка прокрадалася назад до храму на пагорбі темними ночами без місяця, на неї завжди чекав лагідний старий.

— Що ти знаєш таке, чого не знала, коли йшла від нас? — завжди питав він.

— Я знаю, що Сліпий Бекко кладе у гостру мочанку, яку готує до своїх вустриць, — відповідала вона. — Я знаю, що мартопляси у «Блакитному ліхтарі» показуватимуть «Пана сумного образу», а мартопляси на «Кораблі» мають намір відповісти «Сімома п’яними веслярами». Знаю, що книжковий торговець Лото Лорнель спить у будинку купця-капітана Моредо Престайна щоразу, як вельмишановний купець-капітан мандрує у справах, але щойно «Паливода» повертається додому, спритник хутко забирається геть.

— Добре знати такі речі. Скажи мені: хто ти є?

— Ніхто.

— Брешеш. Ти — Китичка з перетічок, я тебе добре знаю. Ходи спати, дитино. Назавтра ти муситимеш служити.

— На кожного чекає служба.

І вона служила — три дні з кожних тридцяти. Коли місяць на небі був чорний, вона була ніхто — слуга Багатоликого Бога у чорно-білому вбранні. Вона крокувала поруч із лагідним старим крізь запашну пітьму, з залізним ліхтарем у руці. Вона обмивала покійників, перебирала їхній одяг і рахувала їхні гроші. Бували дні, коли вона ще допомагала куховарці Уммі: різала великі білі гриби, чистила рибу. Але те відбувалося лише за чорного місяця. У інші дні вона ставала дівчинкою-сиріткою в підтоптаних чоботях, завеликих на її ноги, та брунатній свиті з розкошланою полою. Сирітка штовхала возика Тандитною Гаванню, вигукуючи «Скойки, черепашки, вустриці!».

Нині місяць мав бути чорний — вона це знала, бо ще попередньої ночі від нього лишилася крихітна смужка.

— Що ти знаєш таке, чого не знала, коли йшла від нас? — запитає її лагідний чоловік, щойно побачить.

«Я знаю, що донька Бруско, Брея, зустрічається з хлопцем на даху, коли її батько спить, — подумала вона. — Талея каже, що Брея дозволяє йому себе мацати, хоча він лише вуличний щур з дахів, а всі вони — злодії.» Але це лише одна річ. Китичка має дізнатися ще дві. Та вона не переймалася — коло кораблів завжди можна почути і побачити щось нове.