Розділ «Китичка з перетічок»

Коли Китичка дісталася «Щасливого порту» — через вулицю відти, де стояв на припоні «Корабель», — день вже схилявся до вечора. Кілька мартоплясів сиділи на покинутому корабельному коробі, пускаючи по колу міх вина, та коли побачили Китичкиного возика, то зійшли донизу купити трохи вустриць. Вона спитала, як їм ведеться з «Сімома п’яними веслярами», а Йос Смутний заперечливо струснув головою.

— Дерисрака нарешті застукав Алакво в ліжку зі Слоєю. Вони побилися блазенськими мечами, а потім обидва пішли від нас. Нині ввечері, схоже, нас буде п’ятеро п’яних веслярів.

— Ми надолужимо пияцтвом те, чого бракує у веслярстві! — запевнив Мирмело. — Що до мене, я готовий до нелегкої справи!

— Малий Нарбо хоче стати веслярем, — сказала їм Китичка. — Візьміть його — вже буде шестеро.

— Краще ходи до Мерійки, — порадив Йос. — Ти ж знаєш, яка вона кисла, коли вустриць нема.

Та коли Китичка прослизнула у двері бурдею, то побачила, що Мерійка сидить у вітальні з заплющеними очима і слухає, як Дареон грає на цимбали. Іна теж була там — заплітала у коси прегарне золоте Ланине волосся. «Знову ці дурні пісні про кохання.» Лана завжди благала, щоб співець заспівав їй щось дурне про кохання. То була наймолодша з повій — лише чотирнадцяти років. Китичка знала, що Мерійка брала за неї утричі дорожче, ніж за інших дівчат.

Вона розгнівалася, побачивши, як зухвало там розсівся Дареон, пускаючи Лані бісиків та бігаючи пальцями по струнах цимбал. Хвойди кликали його «чорним співцем», але чорного в ньому майже не лишилося. Завдяки монетам, що принесло йому співоче ремесло, гайворон перетворився на павича. Нині на ньому був ліловий оксамитовий жупан, облямований білкою, смугаста бузково-біла сорочка та двокольорові штани з тих, що носили брави. Вона знала, що співець має ще й кунтуша з доброго шовку, і ще одного — криваво-червоного оксамиту з золототканою підбивкою. Єдине, що співець лишив на собі чорного, були чоботи. Китичка чула, як він розповідав Лані, що решту викинув до протоки.

— Годі вже з мене того чорного мороку! — вихвалявся він перед дівчиною.

«Він — братчик Нічної Варти» — подумала Китичка, поки той співав про якусь шляхетну дурепу, що кинулася з верхівки дурної вежі, бо загинув її дурний принцик. «Справжня шляхетна панна має вбити тих, хто вбив її принца. А співець має служити на Стіні.» Коли Дареон з’явився у «Щасливому порті» уперше, Ар’я мало не попрохала його забрати її з собою, коли він повертатиметься до Східної Варти. Але потім почула, як він говорив Бетанії, що не повернеться.

— Під спиною — тверде ліжко, у мисці — солоні оселедці, а з розваг лише нескінченні варти. Отака вона, Стіна, — казав співець. — А ще у Східній Варті немає таких гарнюнь, як ти. Хіба я можу тебе покинути?

Китичка чула, як він те саме казав Лані, а потім одній з повій у «Цицькатих кицьках». Навіть Солов’їха почула те саме того вечора, коли він грав у «Домі семи лампад».

«Шкода, мене тут не було, коли товстун його вдарив.» Тутешні хвойди досі реготали, коли згадували той вечір. Іна сказала, що товстун дуже соромився і аж буряковів щоразу, як вона його торкалася. Та коли він зчинив шарварок, Мерійка не вагалася — наказала витягти його геть і викинути у протоку.

Китичка саме згадувала, як вона урятувала товстуна від Терро та Орбело, коли поруч з’явилася Жона Жегляра.

— Гарно пісні співає, — промурмотіла вона стиха посполитою мовою Вестеросу. — Напевне, боги його люблять, коли подарували такий солодкий голосочок, ще й гарненьке личко.

«Він обличчям гарний, а душею — паскуда» — подумала Ар’я, та вголос не сказала. Дареон якось одружився з Жоною Жегляра, бо та пускала до ліжка лише чоловіків, з якими брала шлюб. Інколи у «Щасливому порті» грали три або чотири весілля за вечір. Відправу найчастіше читав веселий п’яндиголова, червоний жрець Еццеліно, а іноді Євстахій, що колись служив септоном у Септі-за-Морем. Якщо поблизу не було ані жерця, ані септона, тоді одна з повій бігла до «Корабля» і приводила мартопляса. Мерійка завжди казала, що з мартоплясів виходять кращі святі отці, ніж самі святі отці — а надто якщо це Мирмело.

Весілля гулялися гучно та весело, вино на них лилося річкою. Коли поруч траплялася Китичка з возиком, Жона Жегляра завжди наполягала, щоб її новий чоловік з’їв кілька вустриць — аби у шлюбну ніч твердіше стояв. Китичці подобалася лагідна і весела наречена, та в ній завжди відчувався якийсь незвичний сум.

Інші повії казали, що в ті дні, коли в Жони Жегляра квітне червона квітка, вона їде на Острів Богів — а тому знає усіх богів, які там живуть, навіть тих, яких Браавос давно забув. Подейкували, що там вона молиться за свого першого чоловіка — справжнього чоловіка, що згинув у морі, ще коли вона була не старшою за Лану.

— Вона гадає, що як знайти правильного бога, то він надішле вітер, який поверне їй старе кохання, — казала одноока Іна, що найдовше її знала, — та я молюся, щоб цього не сталося. Її коханий помер — я це чула в смаку її крові. Якщо він і повернеться, то лише трупом.

Зрештою пісня Дареона скінчилася. Коли у повітрі завмирали останні звуки, Лана зітхнула. Співець відклав цимбали, потяг її собі на коліна і почав мацати, але тут Китичка мовила вголос:

— Є вустриці, як хтось хоче.