Розділ «Брієнна»

— Отам з іншого боку. — Він завагався. — Отой ваш блазень… він же образи не триматиме, га? — У голосі Крабба лунав острах. — Бо мені надвечір подумалося: а чи не сердиться він на Старого Дика за ту мапу, що я йому продав? І за те, що змовчав про перемитників, яких тут не буває.

— З золота, яке тобі належить, ти зможеш повернути йому все, що він заплатив за твою «поміч». — Брієнна не могла уявити, щоб Донтос Голярд становив для когось загрозу. — Це якщо він тут.

Вони обійшли мури. Замок мав три кути, чотирикутні башти на кожному куті. Ворота геть зогнили; коли Брієнна їх смикнула, дошки розвалилися на довгі вологі тріски, і половина посипалася просто на неї. Всередині панував зелений морок. Ліс пробив стіни, проковтнув головну вежу та дворище. Але за брамою стояла решітка; зуби її глибоко занурилися у м’який вогкий ґрунт. Решітка була руда від іржі, але втрималася, коли Брієнна її струснула.

— Цими ворітьми довгенько ніхто не ходив.

— Я можу перелізти, — мовив Подрік. — Коло скелі. Де стіна впала.

— Небезпечно. Камені там непевні, а той рудий плющ отруйний. Має ж тут бути якась потерна.

На північному боці замку справді знайшлися двері, наполовину сховані під колючою купою ожини. Усі ягоди хтось повизбирував, половину куща вирубали, щоб дістатися дверей. Побачивши потрощені гілки, Брієнна відчула неспокій.

— Тут хтось був, і то нещодавно.

— Та ж ваш блазень і його дівчатка, — відповів Крабб. — Я ж вам казав.

«Санса?» Брієнна не могла в це повірити. Навіть ущент пропитий йолоп на кшталт Донтоса Голярда мав досить кебети, щоб не попхатися з дівчиною в таке похмуре місце. Щось було у цих руїнах бентежне, щось непокоїло їй серце. Панну Старк вона тут не знайде, це певно… але подивитися не завадить. «Хтось тут таки був, — подумала Брієнна. — Хтось, кому треба ховатися.»

— Я піду всередину, — мовила вона. — Краббе, ти йдеш зі мною. Подріку, вартуй коней.

— Я теж хочу піти. Я зброєносець. Я можу битися!

— Саме тому я лишаю тебе тут. У цих лісах можуть трапитися розбійники. Нерозумно лишати коней без нагляду.

Подрік копнув чоботом камінця і буркнув:

— Як скажете.

Брієнна пробралася повз ожину і смикнула іржаве залізне кільце. Двері потерни вперлися на мить, тоді рвучко прочинилися, невдоволено риплячи завісами. Від гучного рипіння Брієнні стали дибки волосинки на потилиці. Вона витягла меча, почуваючись голою навіть у кольчузі та вивареній шкірі.

— Та заходьте, м’сьпані! — заохотив Дик ззаду. — Чого чекаєте? Старий Крабб помер тисячу років тому.

А й справді, чого вона чекала? Брієнна подумки обізвала себе дурепою. Єдиним шумом тут був гуркіт моря у печерах під замком, що наростав та спадав з кожною новою хвилею. Здалеку він справді здавався шепотом, і на мить вона мало не побачила голови на полицях, що бурмотіли одна до одної. «Треба-таки було витягти мого чарівного меча, — казала одна голова до інших. — Чого ж це я його не витягла?»

— Подріку, — мовила Брієнна, — у мою постіль загорнуто меча в піхвах. Принеси його мені.

— Так, пане. Пані. Принесу, — відповів малий і побіг геть.