Розділ «Брієнна»

— У твоїх руках буяє чоловіча сила, — казав їй пан Гудвін, і то неодноразово, — але в серці живе дівоча м’якість. Одна річ — вправлятися у дворищі з тупим мечем, інша — увігнати лікоть гострої криці людині в кендюх і дивитися, як згасають її очі.

Щоб загартувати дівчину, пан Гудвін надіслав її до батькового різника забивати ягнят і молочних паців. Паці нажахано кувікали, ягнята верещали, наче злякані діти. Коли справу було зроблено, Брієнна стояла засліплена слізьми, а наскрізь просочений кров’ю одяг потім віддала служниці спалити. І все ж пан Гудвін мав сумніви.

— Порося — то порося, а людина — то геть інше. Коли я був зброєносцем, не старшим за тебе, то мав приятеля — дужого, прудкого, спритного переможця у навчальному дворі. Усі знали, що одного дня він стане уславленим лицарем. Тоді на Порогах почалася війна. Я бачив, як мій приятель збив ворога на коліна, вибив йому з руки сокиру, та коли мав уже добити, зволікнув на пів-удару серця. А у битві то ціле життя. Ворог висмикнув з піхов кинджала і знайшов щілинку в обладункові мого приятеля. Сила, швидкість, відвага, тяжко виборена майстерність… усе розвіялося, наче блазенський пердь, бо хлопець завагався убити. Не забувай цього, дівчинко.

«Не забуду» — пообіцяла вона тіні старого лицаря посеред соснового лісу, тоді сіла на камінь, вийняла меча і заходилася гострити край. «Пам’ятатиму і молитимуся, щоб не вагатися.»

Наступний ранок зайнявся блідим, холодним та хмарним. Сонця вони не побачили, та коли чорне над головою обернулося на сіре, Брієнна зрозуміла, що час сідлатися. Спритний Дик знову завів їх до соснового лісу. Брієнна не відставала ані на крок; ззаду на своїй шкапі поспішав Подрік.

Замок з’явився без попередження. Однієї миті вони ще були у хащах лісу, серед сосен, що тяглися обабіч на багато верст, аж раптом обігнули невелику скелю і побачили попереду прогалину. Ще за версту ліс раптово скінчився, за ним простяглося лише море та небо… і стародавній зруйнований замок на краю урвища, давно покинутий і зарослий бур’янами.

— Осьо Шептуни, — мовив Спритний Дик. — Слухайте гарненько — то й почуєте голови.

Подрік широко роззявив рота з подиву.

— Я чую!

Брієнна теж почула. Тихе шурхотливе буркотіння виходило наче не з самого замку, а просто з землі. Наблизившись до стрімчаків, вони почули його краще. «Море» — усвідомила Брієнна. То хвилі гуркотіли у печерах та водомиях, проїдених ними під землею за довгі століття.

— Нема тут ніяких голів, — мовила вона. — Це хвилі шепочуть.

— Хвилі не шепочуть! То голови.

Замок був мурований зі старого каміння без вапна чи глини; жодні два камені не були схожі один на одний. Щілини між каменями густо заросли мохом; просто з підмурку витикалися дерева. У більшості старих замків ріс божегай, та Шептуни, як на перший погляд, лише з нього і складалися. Брієнна підвела кобилу до урвища, де мур замку давно розсипався. Купи потрощеного каміння поросли курганами отруйного червоного плюща. Брієнна прив’язала коня до дерева і посунулася так близько до краю, як тільки наважилася. За п’ятдесят стоп унизу серед решток зруйнованої вежі вирували хвилі, а далі виднілося гирло великої печери.

— Це старий маняк, — мовив Спритний Дик, підбрівши ззаду. — Він упав, ще як я був такий, як пів-Подріка. Колись туди у затоку вели сходи, та коли скеля упала, то й вони посипалися. Тоді й пачкарі кинули тут зупинятися. А колись запливали човнами просто у печеру. Були ж часи. Онде, бачите?

Він поклав їй одну долоню на спину, а іншою вказав.

Брієнні забігали тілом мурашки. «Лишень підіпхне трохи — і я отам, у вежі.» Вона ступила крок назад.

— Забери від мене руки!

Крабб болісно скривився.

— Та я ж лишень…

— Мені начхати, що ти лишень. Де тут брама?