Розділ «Частина IV. Викрите зло»

У четвер 19 серпня Ґеєр дізнався, що попередньої ночі «замок» Голмса в Інґлвуді, його власна моторошна країна мрії, згорів дотла. «Chicago Tribune» кричала з перших сторінок: «Лігво “Голмса” згоріло! Вогонь знищив місце кривавих загадок!» Пожежники запідозрили підпал; поліція припускала, що той, хто підпалив, намагався знищити ті таємниці, які ще залишалися прихованими. Нікого не заарештували.

Детектив Ґеєр разом з інспектором Ґарі перевірили дев’ятсот місць. Вони розширили територію пошуків, додавши до неї містечка навколо Індіанаполіса. «До понеділка, — доповідав Ґеєр до штаб-квартири, — ми перевіримо кожне містечко довкола, крім Ірвінґтона, до якого вирушимо наступного дня. А вже після Ірвінґтона я просто не уявляю, куди нам іти».

До Ірвінґтона вони вирушили зранку у вівторок 27 серпня 1895 року, новим електричним трамваєм, який отримував енергію з дротів за допомогою спеціального пристрою на даху. Перед кінцевою зупинкою Ґеєр помітив вивіску агенції з нерухомості. Вони з Ґарі вирішили розпочати пошуки там.

Господарем агенції був такий собі містер Браун. Він запропонував обом детективам сісти, але ті залишилися стояти. Вони не очікували, що пробудуть у конторі довго, адже попереду ще було багато таких візитів. Ґеєр відкрив свій, уже затяганий, пакет із фотографіями.

Містер Браун поправив окуляри й розглянув портрет Голмса. Подумавши, він промовив: «У мене не було того будинку для оренди, а були від нього ключі; і одного дня минулої осені оцей чоловік прийшов до мене і став вимагати ключі від того будинку дуже різким тоном, — розповів Браун. — Мені він добре запам’ятався, бо мені не сподобалися його манери; мав би хоч трохи поважати мою сивину».

Детективи перезирнулися. Обидва тут же сіли. «Уся ця марудна праця, — говорив про це Ґеєр, — усі ці тяжкі дні й тижні роз’їздів: праця й дорóга в найспекотнішу пору, гойдання між вірою й надією, розчаруванням і відчаєм — усе це було щедро винагороджене тією однією миттю, коли я побачив: запона ось-ось підніметься».

Далі допитували молодого чоловіка на ім’я Елвет Мурмен: той розповів, що допоміг Голмсові встановити велику дров’яну піч у домі. Помічник згадував, що спитав Голмса, чому той не поставить газову, на що той відповів, що, мовляв, «не вважає, що газ безпечний для дитячого здоров’я».

Господар ремонтної майстерні в Індіанаполісі розповів, що Голмс прийшов до нього 3 жовтня 1894 року з двома валізами хірургічних інструментів і попросив їх нагострити. За три дні Голмс їх забрав.

Детектив Ґеєр розповів, як під час обшуку будинку він відкрив нижню частину димаря, який простягався від даху до підвалу. Просіявши попіл, що там накопичився, він знайшов людські зуби та фрагмент щелепи. Також він знайшов «велику грудку обгорілої маси, яка, коли її розрізали, виявилася частиною шлунка, печінки й селезінки, які дуже міцно спеклися». Органи напхали в димар занадто щільно, тому вони не згоріли.

І, звичайно, викликали місіс Пайтзель. Вона впізнала пальто Говарда, його шпильку від шарфа й гачок для плетіння, який належав Еліс.

Урешті, коронер показав їй забавку, яку Ґеєр сам знайшов у будинку. Дзиґу, на якій зверху був олов’яний чоловічок. Вона впізнала її. Аякже! Адже то був найбільший скарб Говарда. Місіс Пайтзель сама спакувала її, збираючи дітей у дорогу з Голмсом. Цю іграшку малому купив тато на Всесвітній виставці в Чикаго.

Умисне лиходійство

12 вересня 1895 року у Філадельфії розширена колегія присяжних офіційно звинуватила Голмса в убивстві Бенджаміна Пайтзеля. Свідчили під час розгляду лише двоє: Л. Дж. Фаус, голова страхової компанії «Fidelity Mutual Life» і детектив Френк Ґеєр. Голмс не відступався від заяви, що дітей убили Мінні Вільямс і загадковий Гетч. Присяжним в Індіанаполісі й Торонто це видалося б непереконливим. Індіанаполісці звинувачували б Голмса в убивстві Говарда Пайтзеля, а ті, що з Торонто, — в убивстві Еліс і Неллі. Якщо філадельфійці не зможуть віддати його під суд, то для цього є ще дві можливості; якщо ж у цьому місці його засудять, то решта звинувачень будуть під питанням, адже з огляду на те, як загинув Пайтзель, у Філадельфії на його вбивцю чекає смертний вирок.

Мемуари Голмса з’явилися в газетних кіосках. На останніх сторінках книжки він стверджував: «І на завершення скажу, що я просто дуже звичайна людина, менш ніж пересічної фізичної й розумової сили, і спланувати та скоїти таку приголомшливу кількість лиходійств, яку мені приписують, я був би просто не в силах…»

Він просив громадськість почекати із судом, тоді як він спробує розвіяти підозри, які на нього впали: «Це завдання я, як відчуваю, міг би вдало та швидко виконати. І тут я не можу поставити слово “кінець”, тому що це ще не фінал — адже, крім цього, я мушу довести до суду того, за чиї лиходійства я нині страждаю, і то не заради продовження мого власного життя, бо, відколи я почув про жахіття в Торонто, моє життя мені байдуже; але ті, хто дивився на мене з повагою і шанував мене в минулому, хай не почують ніколи, що я загинув ганебною смертю душогуба».

Редактори геть не могли зрозуміти, як Голмсові вдалося не потрапити під серйозне слідство чиказької поліції. У «Chicago Inter Ocean» писали: «Як принизливо думати, що, коли б не намагання страхових компаній, які Голмс обшахрував чи намагався обшахрувати, він би й досі гуляв на волі, полюючи на людей, бо настільки ретельно замітав сліди своїх злочинів». Ота «принизливість» цього факту для Чикаго була зрозуміла, писали в «New York Times»; кожен, хто знайомий із цією сагою, «не може не дивуватися з того, як муніципальна поліція й посадовці не тільки не змогли запобігти цим жахливим злодіянням, але навіть узагалі про них нічого не знали».

Одним із найхимерніших і, певно, найбільш кричущих фактів, які виявилися, було те, що голова чиказької поліції раніше в ході своєї юридичної кар’єри був адвокатом Голмса в приблизно десятку буденних комерційних судових процесів.

У газеті «Chicago Times-Herald» подивилися на речі глобально й написали про Голмса: «Він — геній зла, втілений демон, настільки неймовірно жорстокий, що жодному письменнику не спало б на думку вигадати такого персонажа. Та й історія його також скидається на гідну ілюстрацію кінця століття».