Розділ «Частина IV. Викрите зло»

Коронер, не виявивши ознак насильства, припустив, що Голмс замкнув дівчат у великій скрині, а потім напустив туди газу з освітлювального клапана. І дійсно, коли поліція знайшла скриню, в її боці виявився просвердлений отвір, недбало залатаний.

«Важко уявити щось більш дивне, — писав Ґеєр, — аніж очевидна легкість, із якою Голмс убив двох дівчаток просто в центрі Торонто, не викликавши підозр у жодної людини». Якби Ґрем не вирішив доручити йому ці пошуки, детектив не сумнівався: «Ці вбивства б ніколи не розкрилися і місіс Пайтзель зійшла б у могилу, так і не дізнавшись, живі її діти чи мертві».

Для Ґеєра ця знахідка виявилася «однією з найбільш вдалих подій у моєму житті», але ця удача була не зовсім повною, адже Говарда ще не знайшли. Місіс Пайтзель відмовилася вірити, що Говард загинув; вона «наївно плекала надію, що його врешті знайдуть живим».

Навіть Ґеєр зловив себе на тому, що сподівається: цього разу Голмс не збрехав і зробив саме те, про що розповідав у готелі в Індіанаполісі. «Чи [59] прилаштували до якого-небудь закладу, як тоді зізнавався в цьому намірі Голмс, чи його сховано в якомусь загадковому місці, яке неможливо знайти? Живий він чи мертвий? Я був у розгубленості, в замішанні, блукав манівцями».

Живий труп

У вівторок 16 липня 1895 року — того самого дня, коли про знахідку Ґеєра в Торонто повідомили всі газети США, — з кабінету окружного адвоката терміново зателефонували до голови в’язниці Моямензінґ з вказівкою не давати Голмсові ранкових газет. Наказ прийшов від помічника окружного адвоката Томаса В. Барлоу. Він бажав захопити Голмса зненацька, сподіваючись, що вражений злочинець зізнається.

Барлоу, однак, спізнився з наказом. Охоронець, який пішов перейняти ранкові газети, побачив, що Голмс сидить за столом і читає їх так спокійно, ніби там писали тільки про погоду.

У мемуарах Голмс стверджував навпаки — новина його шокувала. Газету він отримав о 8:30 ранку, як завжди, писав він, «і не встиг я її розгорнути, як побачив великі заголовки про те, що дітей знайдено в Торонто. На мить це здалося настільки неможливим, що я гадав, ніби це один із тих нерідкісних випадків, коли газетярі здіймають галас ще до події…» Аж раптом, писав Голмс, він зрозумів, що, напевне, сталося. Мінні Вільямс убила їх або замовила їхнє вбивство. Голмс знав, що в неї є неприємний знайомець на прізвище Гетч. Він припустив, що Вільямс задумала вбивство, а Гетч його скоїв. Це було занадто жахливо, просто не вкладалося в голові: «Я не зміг читати далі, у мене перед очима стояли два милі личка, які дивилися на мене, коли я, поспішаючи, їх залишав — я відчував на щоці чистий дитячий поцілунок, сором’язливо подарований мені, і знову чув їхні серйозні прощальні слова. І зрозумів я, що віднині нестиму за собою ще один тягар до самої могили… Здається, я б у той момент зомлів, коли б мене поспіхом не повели до кабінету окружного адвоката».

Ранок був спекотний. Голмса везли на північ уздовж Броуд-стрит до ратуші крізь липке, мов тягнучка, повітря. У кабінеті його допитав Барлоу. У «Philadelphia Public Ledger» про це написали, що «геній виправдань покинув Голмса. Дві години його закидали питаннями, а він відмовлявся говорити. Він не виявляв жодного страху, але не давав абсолютно ніяких відповідей».

Голмс писав: «Я був не в змозі витерпіти ці звинувачення і не знав відповіді на багато з його питань». Він сказав Барлоу, що міс Вільямс із Гетчем, очевидно, вбили й Говарда.

Голмса відвезли назад до Моямензінґ. Він цілком серйозно став шукати редактора, який би надрукував його мемуари, з тим, щоб вони швидко були опубліковані й схилили громадську думку на його користь. Якщо він не міг безпосередньо застосувати свій дар переконувати інших, то хотів принаймні спробувати вплинути в такий опосередкований спосіб. Він домовився з журналістом Джоном Кінґом про публікацію і поширення книжки.

Він писав Кінґові: «Моя думка така: вам треба взяти всі вирізки з газет — нью-йоркської “Herald”, філадельфійської “Press” і ті, що потрібні нам, передати до друкарні, з тим, щоб із них зробили гальваностереотип за їхній рахунок». Особливо Голмсові хотілося, щоб до книжки як ілюстрацію долучили його світлину з «Herald», на якій у нього густа борода. Ще він хотів, щоб під тією фотографією було розташовано два його автографи (як Голмса і як Маджетта). Голмс бажав, щоб ці приготування було зроблено швидко, аби на момент подання рукопису в друк усі компоненти книжки були готові.

Він давав Кінґові й поради з поширення: «Щойно книжка вийде друком, розташуйте її в газетних кіосках Філадельфії і Нью-Йорка. Потім найміть надійних агентів, які працюватимуть тут, у Філадельфії, після обіду. Обирайте по одній гарній вулиці, залишайте на ній книжку на реалізацію, потім за півгодини повертайтеся по гроші. Це не має сенсу робити до обіду, коли всі зайняті. Я займався такою справою, коли був студентом, і виявив, що це вдалий метод.

«Потім, якщо вам до душі подорожувати, вирушайте на ті території, про які сказано в книжці, проводячи по кілька днів у Чикаго, Детройті й Індіанаполісі. Даруйте примірники газетярам у зазначених містах, це сприятиме продажам…»

Знаючи, що й цей лист прочитають наглядачі, Голмс використав і його для того, щоб опосередковано доводити свою невинність. Він просив Кінґа, щоб той, коли торгівля приведе його в Чикаго, сходив у певний готель і пошукав свідчень у гостьовій книзі, зібрав афідевіти від працівників щодо того, що Мінні Вільямс зупинялася там із Голмсом через довгий час після того, як вважалося, що її вбито.

«Якщо вона тоді була трупом, — писав Голмс до Кінґа, — то вона була нівроку живим трупом».

«Усі ці тяжкі дні»

Для Ґеєра то був дивний момент. Він дослідив кожну дрібницю, перевірив усі готелі, зайшов до кожного пансіону й агенції з нерухомості, а все одно він мусить розпочинати свій пошук заново. Де? Куди тепер іти? Погода, як навмисне, лишалася паркою.

Інстинкт усе ж підказував детективові, що Голмс убив Говарда в Індіанаполісі. Він повернувся до того міста 24 липня і знову отримав у помічники детектива Девіда Річардса, але тепер Ґеєр також звернувся й до журналістів. Наступного дня про його прибуття писали всі газети. Десятки людей навідалися до нього в готель із пропозиціями, де слід шукати Говарда. «Кількість загадкових пожильців, які винаймали будинки по всьому Індіанаполісу, день у день зростала», — писав Ґеєр. Вони з Річардсом бродили в спеку з контори в контору, від будинку до будинку, але марно. «День минав за днем, а я перебував у такій самій темряві, як і раніше, і починало скидатися на те, що зухвалий, але розумний злочинець перехитрував детективів… і зникнення Говарда Пайтзеля залишиться в історії як нерозгадана таємниця».

А тим часом таємниця самого Голмса ставала дедалі похмурішою.