Розділ «Частина IV. Викрите зло»

З’ясувалася ще одна деталь.

Переселяючись з місця на місце, Голмс не просто тримав Керрі окремо від Еліс, Неллі й Говарда — він розташовував їх у закладах на відстані буквально трьох кварталів. Раптом детектив зрозумів, що насправді означають дії Голмса.

Він перечитав останній лист Еліс. Вона писала бабусі й дідусеві в неділю 14 жовтня, того самого дня, коли її мати разом із Дессі й малюком оселилася в готелі Ґейса. Цей лист був найсумніший. Еліс і Неллі були обидві застуджені, погода стала зимовою. «Скажіть мамі, мені потрібне пальто, — писала Еліс. — Я замерзаю в цьому легкому жакеті». Діти, не маючи теплого одягу, були змушені цілими днями сидіти в номері. «Ми з Нелл тільки й можемо, що малювати, і я так втомилася сидіти, що майже готова підскочити й десь побігти. Якби я могла вас усіх побачити. Я так скучила за домом, просто не знаю, що робити. Мабуть, Вортон уже й ходить, правда? Якби ж він був тут, він би нас дуже потішив».

Ґеєр був приголомшений. «Ось, ця бідолашна дитина Еліс пише бабусі з дідусем до Ґалви, скаржиться на застуду, переказує прохання до матері, щоб та передала теплішого й зручнішого одягу, хоче бачити малого братика, який би їх розрадив, — а в той час, коли ця самотня, втомлена дівчинка, яка скучила за домівкою, пише того листа, мама, сестра й той самий малий Вортон перебувають від неї за п’ять хвилин ходи і перебуватимуть іще п’ять днів».

Ґеєр зрозумів: для Голмса це була гра. Він володів ними всіма й насолоджувався тим, що вони — його власність.

І ще одна фраза, яку Еліс додала до листа, крутилася в голові детектива.

«Говард, — писала дівчинка, — зараз не з нами».

В’язниця Моямензінґ

Голмс сидів у своїй камері у в’язниці Моямензінґ — великій будівлі з вежами й бійницями на розі Десятої стрит і Рід-стрит у південній частині Філадельфії. Ув’язнення, здається, не дуже його мучило, хоча він і нарікав на несправедливість. «Яке велике приниження — відчувати, що я в’язень, і це вбиває мене сильніше за будь-які інші негаразди, які я змушений терпіти», — писав він, хоча, власне, ніякого особливого приниження не відчував. Якщо він щось і відчував — то задоволення від того, що досі ніхто не може дати конкретних доказів, що він убив Бена Пайтзеля чи зниклих дітей.

Його камера мала 2,7 на 4,3 метри. Високо на зовнішній стіні було розташоване заґратоване віконце, а під стелею — єдина електрична лампочка, яку охорона вимикала о дев’ятій вечора. Стіни були побілені. У кам’яних стінах та спека, яка трималася над містом і над більшою частиною країни, відчувалася трохи менше, а от горезвісна філадельфійська сирість відчувалася вповні. Вона обліплювала Голмса й інших в’язнів, немов мокрий вовняний плащ, але й до цього йому, здається, було байдуже. Голмс став взірцевим в’язнем — власне, взірцем ідеального в’язня. Він завиграшки вдався до своїх чарів, отримуючи поблажки від охорони. Йому дозволили ходити у власному одязі й «залишити при собі годинник та інші дрібні особисті речі». Він виявив, що за гроші йому носитимуть харчі, газети й журнали з волі. Читав про свою лиху славу, яка зростала. Також він прочитав, що Френк Ґеєр, поліцейський детектив з Філадельфії, який допитував його у червні, нині на Середньому заході шукає дітей Пайтзеля. Цей пошук дуже потішив Голмса. Він у глибині душі жадав уваги до власної особи, а ще — відчув свою владу над детективом. Він знав: Ґеєр шукатиме марно.

У камері Голмса було ліжко, табуретка й письмовий стіл, за яким він писав мемуари. Почав він їх, як сам стверджував, попередньої зими — точніше, 3 грудня 1894 року.

Він розпочав мемуари, як казку: «Ходіть зі мною, якщо ваша ласка, до тихого сільця в Новій Англії, яке розкинулося між мальовничих нерівних пагорбів Нью-Гемпшира… Тут у 1861 році я, Герман В. Маджетт, автор цих рядків, прийшов на світ. У мене немає підстав думати, що перші роки мого життя сильно різнилися від ранніх років іншої простої сільської дитини…» Дати й місця були вказані точно, а от опис власного дитинства як типової сільської ідилії — це, найімовірніше, вигадка. Одна з характерних ознак психопата — брехливість у дитинстві, незвичайна жорстокість до тварин та інших дітей, часто схильність до вандалізму, особливо підпалів.

У Голмсових мемуарах є і «тюремний щоденник», який він, як стверджував, почав вести з першого дня в Моямензінґу. Більш імовірно, що він вигадав той щоденник нашвидку спеціально для мемуарів, щоб скористатися ним для підтвердження своєї невинності — він намагався справити враження доброї й побожної людини. Він заявляв у щоденнику, що спланував собі режим, спрямований на самовдосконалення. Він щодня вставав о 6:30 і «як завжди, мився за допомогою губки, потім прибирав у камері». Снідав він о сьомій. «Перебуваючи в такому тісному ув’язненні, я не їстиму ніякого м’яса». Фізкультура й читання ранкових газет у нього планувалися до десятої години ранку. «З 10-ї до 12-ї і з 2-ї до 4-ї шість днів на тиждень я присвячуватиму себе моїм старим медичним книжкам та іншому навчанню, зокрема стенографії, французької і німецької мов». Решту дня він збирався читати усяку пресу та бібліотечні книжки.

Десь у своєму щоденнику він зазначає, що саме читає «Трілбі», бестселер 1894 року, що його написав Джордж Дюмор’є про молоду співачку Трілбі О’Фаррелл, яка без тями закохалася в гіпнотизера Свенґалі. Голмс писав про цю книжку: «Деякі її частини дуже мене потішили».

В інших частинах щоденника Голмс також залишав такі особисті зауваження.

Ось 16 травня 1895 року: «Мій день народження. Мені 34 роки. Гадаю, чи не напише мені мати, як усі попередні роки…»

В іншому місці він пише, як до нього прийшла його остання дружина Джорджіана Йоук. «Вона страждала, хоча й героїчно намагалася цього мені не показувати, це було марно: і знову попрощатися з нею через кілька хвилин, знаючи, що вона повертатиметься у світ із такою важкою ношею, мучило мене гірше за будь-яку смертельну агонію. Кожен день, доки я не знатиму, що вона в безпеці від образ і лих, буде для мене живою смертю».

З ув’язнення Голмс також написав довгого листа Керрі Пайтзель, у такій манері, з якої помітно: він знає, що поліція читає його пошту. Він запевняв її, що Еліс, Неллі й Говард разом із «Міс В.» у Лондоні, і якщо поліція ретельно перевірить його історію, то загадку дітей буде розгадано. «Я дбав про дітей так само, як про своїх власних, ти мене добре знаєш, краще, аніж чужі люди. Бен нічого б не зробив проти мене, а я проти нього — так само, як брати. Ми ніколи не сварилися. Та й він занадто багато для мене важив, щоб я міг його вбити, якби в мене не було іншої причини цього не робити. А щодо дітей — я ніколи не повірю, хіба що почую це від тебе, що ти вважаєш їх загиблими чи що я зробив щось, аби їх знищити. Ти мене так добре знаєш, хіба ти можеш уявити, щоб я вбив маленьких безневинних діточок, а надто без жодної на те причини?»

Відсутність листів від дітей він пояснив так: «Немає сумніву, вони писали не раз, просто міс В., заради власної безпеки, ці листи затримала».

Голмс уважно читав щоденні газети. Очевидно, робота детектива не дала особливих плодів. Голмс не сумнівався: скоро Ґеєра змусять закінчити свої пошуки й повернутися до Філадельфії.