Розділ «Частина III. У Білому місті»

Глядачі й далі проскакували до наступних кабінок, але тепер Ґронау з Райсом тільки плечима знизували. Інженер у своїй ямі не вимикав колесо, доки не почало сутеніти, від чого подальша робота атракціону могла б становити небезпеку, але навіть тоді любителі гострих відчуттів намагалися спробувати щастя й покататися. Урешті, Райс попередив усіх тих, хто проштовхувався до кабінок: якщо вони туди сядуть, він довезе їх нагору, після чого зупинить колесо до ранку. «Це, — згадує Ґронау, — дало бажаний результат».

Щойно залишивши свою кабінку, місіс Ферріс надіслала чоловікові телеграму, повідомивши його про успіх докладно. Він відписав: «Моя мила, хай тебе Бог благословить».

Наступного дня, в понеділок 12 червня, Райс надіслав Феррісові таку телеграму: «Сьогодні додалося ще шість кабінок. Люди так і рвуться на колесо, доведеться посилити охорону, щоб їх не пускати». У вівторок кабінок стало вже двадцять одна — залишилося повісити ще п’ятнадцять.

Бьорнем, як завжди, одержимий деталями, намагався затвердити стиль і місце огорожі для колеса. Він хотів огорожі легкої, з ґратами чи отворами, а Ферріс — глухої.

Феррісу страшенно надокучили тиск і естетичне втручання з боку Бьорнема. Він дав Лютерові Райсу таку телеграму: «…Ні Бьорнем, ні будь-хто інший не мають права диктувати нам, яку робити огорожу — глуху чи ґрати, крім як із мистецької позиції».

Ферріс переміг. Огорожу, врешті, зробили глуху.

Нарешті всі кабінки встановили і колесо було готове до перших пасажирів із квитками. Райс хотів почати пускати людей на атракціон у неділю 18 червня, на два дні раніше від запланованого, але тепер у колеса попереду було найвідповідальніше випробування — повна навантаженість людьми (а деякі з них прийдуть всією сім’єю), і рада директорів фірми переконувала Ферріса почекати ще один день. Вони надіслали Феррісові телеграму: «Нерозумно відкривати колесо для пасажирів до призначеного дня, з огляду на неповну перевірку й загрозу нещасних випадків».

Ферріс неохоче погодився. Незадовго перед виїздом до Чикаго він телеграфував Райсові: «Якщо рада директорів вирішила не запускати до середи, можете виконувати їхнє бажання».

Можливо, на рішення ради вплинув нещасний випадок, який стався попередньої середи 14 червня на Льодяній залізниці на «Мідвеї», яка являла собою похилу еліптичну льодяну доріжку, на якій двоє з’єднаних саней з пасажирами розганялися до 60 кілометрів за годину. Господарі щойно підготували атракціон і почали проводити перші випробування з пасажирами (лише працівниками), коли на сани проштовхалася група роззяв: восьмеро в перші сани, шестеро в другі. Серед порушників було троє з алжирців Блума; вони прийшли на ту залізницю, як пояснював один із них, бо «ніхто з нас ніколи не бачив льоду» — доволі сумнівне виправдання, з огляду на те, що алжирці пересиділи в Чикаго одну з найхолодніших зим.

Приблизно о 18:45 оператор запустив сани, і ті невдовзі помчали льодом на максимальній швидкості. «Приблизно в момент заходу сонця я почув, як сани покотилися доріжкою, — розповідав поліцейський із Колумбівської гвардії, який бачив той пробіг. — Вони неначе летіли. Перші пройшли поворот. Вони налетіли на ріг біля західного краю шляху, але проїхали нормально. Другі вдарилися там само — і зійшли з колії. Підскочивши, сани з людьми, які міцно вчепилися в свої сидіння, проламали загорожу та впали на землю. Падаючи, сани перевернулися і накрили собою людей».

Сани полетіли на землю з висоти десь п’ять метрів. Один із пасажирів загинув; одна жінка зламала обидва зап’ястя і щелепу. Іще четверо людей, зокрема двоє алжирців, відбулися забиттями.

Той трагічний випадок кинув тінь на весь ярмарок, але кожен розумів: оглядове колесо Ферріса із тридцятьма шістьма кабінками на понад дві тисячі пасажирів має взагалі шалений потенціал до катастрофи.

Необхідні дикуни!

Попри всі недобрі передчуття, Олмстед довірив завершувати ландшафт виставки Ульріхові та прийняв на себе немилосердний режим роботи й поїздок, побувавши загалом у 16 штатах. У середині червня він уже повернувся до маєтку Вандербільта в Північній Кароліні. Дорогою — у вагонах, на вокзалах, у готелях — він питав у незнайомих людей їхньої думки про виставку, не кажучи, хто він сам такий. Слабенька відвідуваність ярмарку турбувала його. Він питав тих, хто був у дорозі, чи вже побували вони на Всесвітній виставці, а коли побували, то яке в них враження від неї, а надто його цікавила думка тих, хто там ще не був: що вони чули, чи збираються відвідати, чому не їдуть?

«Усюди інтерес до виставки наростає, — писав він до Бьорнема в листі від 20 червня з Білтмору. — Скрізь я бачив ознаки того, що люди збираються туди їхати». Розповіді з перших вуст про ярмарок всіх цікавили дедалі більше. Священики, які бачили виставку, згадували про неї у своїх проповідях. Олмстед надзвичайно тішився, що найдужче всім сподобалися не так експонати, як будівлі, канали й пейзаж, що виставка їх здивувала. «Ті, хто побував на виставці, загалом побачили там більше, ніж очікували, прочитавши про неї в газетах». Отже, зробив він висновок, «у країні починає здійматися хвиля захоплення».

Однак він бачив, що протидіють цим силам деякі інші чинники. При тому, що розповіді очевидців були сповнені ентузіазму, писав Олмстед, «майже завжди ішлося про незавершеність, так що в слухача виникало відчуття, що багато ще має бути дороблено і їхати дивитися краще пізніше». Селяни планували дочекатися врожаю. Багато хто відкладав свій візит, очікуючи, що посилення економічної кризи в країні та вплив Конгресу, врешті, змусить залізничників знизити ціни на квитки до Чикаго. Погода теж важила. Переконані, що в Чикаго в липні-серпні занадто спекотно, люди відкладали свої поїздки до осені.

Один із найбільш фатальних чинників, які виявив Олмстед, — то був поширений страх, що кожного, хто ризикне вирушити в Чикаго, будуть «безсоромно стригти», особливо в численних ресторанах на ярмарку з «грабіжницькими» цінами. «Це нарікання є повсюдним і має більшу силу, ніж вам у Чикаго відомо, я переконаний, — писав він Бьорнемові. — Це можна почути і від багатих, і від бідних… Та я, мабуть, і сам на виставці заплатив за обід удесятеро більше, ніж за такий самий якісний у Ноксвіллі (штат Теннессі). Скромний селянський клас, який приїде на виставку, дуже сильно це відчує».

Олмстед мав й іншу причину хвилюватися через високі ціни на їжу. «У результаті, — писав він, — люди дедалі частіше братимуть харчі з собою, тож на території стане більшати розкиданого паперу та іншого сміття».

Нині надзвичайно важливим є, запевняв Олмстед, зосередитися на таких покращеннях, які, найімовірніше, додадуть блиску в тих розповідях, які люди повезуть додому. «Сьогодні найважливіше розробити гідну рекламу, сповнену піднесеного, заразливого ентузіазму, який би походив від дійсної краси й досконалості: питання не в тому, чи люди залишаться задоволеними, а в тому, в наскільки шаленому захваті вони перебуватимуть від того, що їм зустрінеться на виставці, і наскільки заразливим він буде».

Наприкінці листа Олмстед нагадував, що деякі очевидні хиби вимагають негайної уваги. Наприклад, гравієві стежки. «Ніде немає ані латочки гарного гравійного хідника, а прохідного практично нема на всій території виставки, — писав він. — На мою думку, скоріш за все, ні забудовник, ні інспектор, який стежить за тим, як той виконує свій обов’язок, ніколи не бачили хорошого, пристойного гравійного хідника й не мають уявлення, який той із себе повинен бути. Що не гаразд із вашими хідниками? — він пише «вашими», а не «моїми» чи «нашими», хоча за хідники відповідає саме його ландшафтне відділення. — У деяких місцях з їхньої поверхні стирчать шматки щебеню і каменюки, на які жодна дама, особливо в літньому взутті, не може безболісно наступити. В інших місцях матеріал на поверхні такий, що від навіть невеликої сирості стає слизьким, а отже, по ньому неприємно ходити; а також, якщо не дбати, бруд на ньому може закаляти взуття і сукню, що значно зменшує зручність хідників для дам». Подорож до Європи показала йому, що по-справжньому гарний гравійний хідник «має бути такий чистий і рівний, як підлога у вітальні».