Розділ «Частина I. Застигла музика»

Для Бьорнема й організаторів ярмарку ця хвиля фінансових негараздів стала тривожним знаком. Якщо далі почнеться справжня, глибока фінансова паніка, то час для неї був найгірший із можливих. Щоб Чикаго виконав своє зухвале бажання перевершити Париж розміром і відвідуваністю свого ярмарку, то місто має витратити значно більше грошей, ніж французи, та привабити значно більше гостей — а до Парижа тоді прибуло більше людей, ніж на будь-яку іншу мирну подію протягом історії світу. Таку велику публіку й у кращі часи зібрати було б нелегко; а в гіршому разі це буде й неможливо, адже місцерозташування передбачає, що більшість гостей мають придбати нічний квиток на потяг. Залізниця швидко й однозначно дала зрозуміти, що знижку на квитки до Чикаго заради ярмарку робити не буде.

І в Європі, і в США сталося падіння ще кількох великих корпорацій, тільки значення цих подій на той момент залишалося незрозумілим — як виявилося, це було на краще.

Посеред цієї фінансової напруги та неспокою 30 жовтня оргкомітет призначив Бьорнема керівником будівельних робіт із платнею, еквівалентною 360 000 доларам. Бьорнем, у свою чергу, зробив Рута головним архітектором, а Олмстеда — головним ландшафтним архітектором.

Тепер Бьорнем мав офіційні повноваження починати роботу над ярмарковою територією, тільки місця під неї досі не виділили.

«Не бійтеся»

Населення Інґлвуда зростало, і продаж лосьйонів і тоніків у Голмса також. Наприкінці 1886 року аптека працювала гладенько й вигідно. Думки господаря тепер крутилися навколо жінки, яку він на початку року зустрів під час нетривалого перебування в Міннеаполісі — Мірти З. Белкнап. Мірта була з небагатої сім’ї, молоденька, білява, із синіми очима й розкішною фігурою, але вище над красу її підносив той ореол вразливості й беззахисності, який оточував дівчину. Голмс одразу захопився нею, її образ і ота беззахисність не йшли в нього з думки. Він поїхав до Міннеаполіса буцімто у справах. Не мав жодного сумніву, що завоює її. Чоловіка веселила думка, що жінки як клас є настільки дивовижно вразливими — немовби вважають, що ті правила поведінки, які діяли в їхніх безпечних рідних містечках на зразок Альви, Клінтона чи Персі, можуть стати їм у пригоді ще десь, коли вони залишають рідні, запорошені, пропахлі гасом вітальні й вирушають у власне плавання.

Проте місто їх швидко загартовувало. Таких дівчат найкраще підловлювати на їхньому старті до свободи, у перехідний момент, коли вони щойно залишили рідний закуток і ще є анонімними, блукають і їхня присутність ніде не зафіксована. Щодня він бачив таких — вони виходили з вагонів потягів і трамваїв, з двоколісних екіпажів, неодмінно напружено вдивляючись у якийсь папірець, який мав повідомити їм місце їхнього призначення. Міські «мадам» розуміли ситуацію; подейкували, що вони зустрічали потяги, які прибували до Чикаго, обіцяючи дівчатам тепло та дружбу, а важливіші новини відкладали на потім. Голмс був у захваті від Чикаго, особливо від того, як дим та імла огортає жінку й ані сліду не залишається, ані натяку на те, що вона колись існувала, — хіба що тонкий, мов лезо, слід парфумів лишається серед смороду гною, антрациту й розкладення.

Для Мірти Голмс цей чоловік, здається, вийшов зі значно цікавішого світу, ніж її власний. Вона жила з батьками та працювала в музичній крамниці. Міннеаполіс був малим сонним містечком, повним шведських і норвезьких селян, не набагато привабливіших від колоди. А Голмс був красивий, говорив із теплом і, вочевидь, був багатий, а ще жив у Чикаго, найстрашнішому і найманливішому місті. Навіть при першій зустрічі він запав їй у душу: на дні його очей лежала ясно-синя надія. Коли він тоді, першого дня, вийшов із крамниці й у повітрі повисли денні порошинки, власне життя здалося Мірті невимовно нудним. Цокав годинник. Щось мало змінитися.

Коли надійшов його перший лист, де він чемно питав, чи можна йому залицятися до неї, вона відчула, ніби з її життя впало грубе запинало. Кожні кілька тижнів він приїжджав до Міннеаполіса. Він розповідав їй про Чикаго. Змальовував їй хмарочоси й розповідав, що будинки з кожним роком ростуть дедалі вищі й вищі. Розповідав приємно моторошні історії про бійню, про те, як свині перетинають міст Зітхань, сходячи на підвищення, де їм до задніх ніг чіпляються ланцюги, — і тварини з вереском летять у криваві глибини бійні. Романтичні історії в нього також були: наприклад, про те, як Поттер Палмер так палко кохав свою дружину Берту, що підніс їй як весільний подарунок розкішний готель «Палмер-гаус».

У залицянні були свої закони. Хоч і неписані, але кожній молодій жінці вони були відомі — і порушення було помітне моментально. Голмс порушив їх усі — і то настільки безсоромно й відверто, що Мірта одразу зрозуміла: в Чикаго інші закони. Спочатку це її злякало, але вона швидко відчула, що жар і ризик їй насправді подобаються. Коли Голмс зробив їй пропозицію, вона одразу її прийняла. Вони одружилися 28 січня 1887 року.

Голмс не потурбувався розповісти Мірті, що він уже має дружину — Клару Лаверінг, нині місіс Герман Вебстер Маджетт. Через два тижні після весілля він надіслав клопотання до Верховного суду округу Кук (штат Іллінойс) про розлучення із Кларою. Ніякого тонкого жесту він заради розчищення графи не робив: просто звинуватив Лаверінг у невірності — найтяжче звинувачення. Однак він дав терміну клопотання вичерпатися, і врешті суд відхилив його з огляду на «неможливість провадження справи».

У Чикаго Мірта одразу побачила на власні очі: у розповідях Голмса був тільки слабкий відбиток того істинного чару й небезпечної енергії, яка наповнювала місто. Воно нуртувало, як сталеплавильний котел, куди не глянь, гриміли поїзди. А водночас усе це нагадувало молодій жінці: життя нарешті відчинило перед нею двері. У Міннеаполісі була тільки тиша й невідворотні незграбні прохання чоловіків із порепаними руками — щоб хтось, та хоч хто-небудь розділив з ними тягар щоденного життя. Те, що Голмс мешкав в Інґлвуді, а не в центрі, спочатку розчарувало її, але все ж і тут життя кипіло значно сильніше, ніж у її рідних краях. Вони з Голмсом оселилися на другому поверсі, у тій квартирі, де раніше жила місіс Голтон. Навесні 1888 року Мірта вже була вагітна.

Спочатку вона допомагала в аптеці. Їй подобалося працювати разом із чоловіком, і вона часто спостерігала, як він обслуговував покупців. Вона насолоджувалася його зовнішністю, спокоєм синіх очей і пристрасно чекала тієї миті, коли наче ненароком торкнеться його. Також Мірту захоплювала та елегантна манера, в якій він працював за касою, і те, що він здобув прихильність старших клієнтів, котрі були вірні відсутній місіс Голтон. І вона всміхалася, принаймні перший час, спостерігаючи майже нескінченний потік дівчат, які заходили до крамнички й вимагали консультації тільки із самим містером Голмсом.

Мірта тепер зрозуміла, що глибоко під зовнішньою теплотою і чарівністю в душі чоловіка вирує потужна течія честолюбства. Здається, аптекар він лише за назвою — скоріше він відповідав поширеному ідеалу коваля власного щастя, людини, яка невтомною працею і винахідливістю щабель за щаблем піднімається на верхівку суспільства. «Амбітність була прокляттям життя мого чоловіка, — згадувала пізніше Мірта. — Він хотів отримати таке становище, де його б шанували, рахувалися з ним. Він хотів багатства».

Проте вона залишалася переконаною, що честолюбство ніколи не псувало його характеру й не заважало йому виконувати свою роль чоловіка і, врешті, батька. У Голмса, присягала вона, було ніжне серце. Він душі не чув у дітях і тваринах. «Він дуже любив свійських тварин і завжди тримав собаку чи кота й зазвичай коня, міг годинами з ними спілкуватися: учити їх усіляких штучок чи просто забавлятись». Він не пив, не палив і не грав в азартні ігри. Він був лагідний, і посваритися з ним було майже неможливо. «У побуті я не уявляю нікого приємнішого, ніж мій чоловік, — стверджувала Мірта. — Він ніколи слова лихого не сказав ні мені, ні нашій дівчинці, ні моїй мамі. Він ніколи не був сердитим чи дратівливим, а завжди веселим і легким».

Однак у цьому шлюбі відразу була закладена певна напруга. Сам Голмс ніякої агресії не виявляв — розжарювала ситуацію сама Мірта: вона швидко втомилася від усіх цих молоденьких клієнток і того, як Голмс із ними розмовляє, як торкається їхніх рук і спрямовує на них свій синій погляд. Спочатку в цьому для неї була певна інтрига, потім їй стало ніяково — і врешті вона почала ревнувати та стежити за чоловіком.

Її ревнощі й посилення власницьких почуттів Голмса не бентежили. Він просто почав сприймати її як перешкоду. Так морський капітан дивиться на айсберг — те, що треба обминати й стежити за ним. Справи пішли так добре, сказав він Мірті, що тепер уже потрібна її допомога з бухгалтерськими книжками. Тож вона дедалі більше часу проводила в кабінеті нагорі, пишучи ділові листи й займаючись аптечними рахунками. Про свою журбу вона писала батькам. Улітку 1888 року її батьки переїхали до містечка Вільметт (штат Іллінойс) і оселилися там у гарному двоповерховому будинку на Джон-стрит навпроти церкви. Самотня, засмучена й вагітна Мірта пішла жити до них і там народила дочку Люсі.

Голмс раптово став поводитися як гарний сім’янин. Батьки Мірти спочатку сприймали його прохолодно, але він узявся здобувати їхню довіру визнанням своєї неправоти зі сльозами на очах, а також демонстрацією ніжних почуттів до дружини й дитини. Довіру він здобув. «Він своєю присутністю, — згадувала Мірта, — був як бальзам на рану, як часто казала про нього моя матінка. Він був такий добрий, лагідний і уважний, що всі колишні турботи та хвилювання забулися».

Він перепрошував за довгі від’їзди з будинку в Вільметті. У Чикаго було стільки справ! Зважаючи на те, як він одягав Мірту та скільки грошей їй давав, то справи йшли вгору, і ця думка, врешті, заспокоювала тещу й тестя. Вони з Міртою розпочали життя, позначене рідкісними візитами доктора Голмса, але коли вже він приїжджав, то з теплим серцем і гостинцями і не спускав з рук малу Люсі.

«Кажуть, що немовлята краще розуміються на людях, ніж дорослі, — казала Мірта, — і я ніколи не бачила таке немовля, яке б не підійшло з радістю до містера Голмса й не залишилося біля нього. Вони йшли до нього тоді, коли до мене не хотіли. Він надзвичайно любив дітей. Часто в дорозі, коли в нашому вагоні була маленька дитинка, він, бувало, просив мене: «Піди-но, спитай, чи дадуть тобі її трошки потримати», — і коли я приносила йому маля, то він із ним грався, забувши про все на світі, доки мати не просила дитину назад або я бачила, що вона хоче її забрати. Він часто брав у матерів дітей, які плакали, і практично не було такого, щоб дитина в нього не засинала чи не починала весело гратися».