Розділ « Стівен Кінг Куджо»

«Чоловіка немає, і вона, мабуть, залишилась у друзів», — вирішив Роско. Та той факт, що вона не попередила чоловіка, теж здавався йому трохи дивним.

Він понишпорив пальцями під гострим дашком і наткнувся на ключ. Вік повісив його невдовзі по тому, як Трентони сюди вселилися. Роско зняв ключ із цвяшка і відімкнув парадні двері. Якби він спробував увійти через задні двері, як того ж дня зробив Стів Кемп, то відразу ж потрапив би всередину. Як і більшість мешканців Касл-Рока, Донна не завдавала собі клопоту замикати задні двері, коли йшла з дому.

Роско зайшов. У нього був ліхтарик, та він волів його не вмикати, бо відчуття незаконного проникнення стало б іще сильнішим: грабіжник із величезною плямою від кави між ногами. Він поводив рукою в пошуках вимикача і врешті таки знайшов. На ньому були дві кнопки. Верхня вмикала світло на ґанку, і він одразу ж його згасив. Від нижньої спалахнуло світло у вітальні.

Довгу хвилину він озирався на всі боки, сумніваючись у правдивості того, що бачить. Спершу він вирішив, що це якийсь зоровий обман, що його очі ще не призвичаїлись до світла або щось таке. Та нічого не змінювалось, і його серце забилося частіше.

«Нічого не торкатися, — подумав Роско. — Тут головне — не напороти».

Він забув про ще не висохлі патьоки кави на штанях, забув про те, що почувався непроханим зайдою. Він був наляканий і збуджений.

Тут щось сталося, сумнівів не було. Уся вітальня була перевернута догори дном. По всій підлозі валялися биті уламки від полиці зі статуетками. Меблі були перекинуті, на кожному кроці лежали розкидані книжки. Велике дзеркало над каміном також було розтрощене.

«Комусь сім років не буде щастя», — подумав Роско і несподівано, без жодних на те причин, пригадав Френка Додда, з яким часто ділив патрульну машину. Френк Додд, люб’язний коп із провінційного містечка, виявився психом, що вбиває жінок і малих дітей. Раптом руки Роско вкрилися гусячою шкірою. Зараз не час думати про Френка.

Він пройшов на кухню через їдальню, де всі речі зі столу були зметені на підлогу. Обережно оминув уламки. У кухні було ще гірше. Роско відчув, як по хребту поповзли холодні мурашки. У цій кухні хтось казився не на жарт. Дверцята бару стояли відчинені. Хтось скористався приміщенням як майданчиком для гри в кулі на сільському ярмарку. Усюди лежали каструлі, присипані білою, схожою на сніг речовиною, певно, пральним порошком.

На дошці для записок величезними друкованими літерами було квапливо виведено:

МАЛЕНЬКА, Я ЗАЛИШИВ ДЛЯ ТЕБЕ ДЕЩО НАГОРІ.

Раптом у Роско Фішера пропало бажання підніматися. Він не хотів іти нагору дужче за все на світі. Він допомагав прибирати сліди трьох злочинів Френка Додда, включно з тілом Мері Кейт Гендрасен, зґвалтованої і вбитої на сцені в міському парку Касл-Рока, і не хотів ніколи побачити таке вдруге. А якщо та жінка лежить нагорі застрелена, або задушена, або порізана ножем? На дорогах заварювалося чимало всілякої каші, і Роско навіть певною мірою до цього звик. Улітку два роки тому вони з Біллі та шерифом Баннерменом витягали чоловіка, якого розірвало на шматки в машині для сортування картоплі. То була історія, яку можна розповісти онукам. Та він не бачив убивства з часів дівчини Гендрасен і не хотів бачити його зараз.

Від побаченого на покривалі Трентонів Роско Фішер не знав, чого більше: полегшення чи нудоти.

Він пішов до машини й зателефонував.

Коли задзвонив телефон, Вік і Роджер не спали. Вони сиділи перед телевізором і палили, як димоходи, майже не розмовляючи один з одним. Показували першу версію фільму про Франкенштейна. Було двадцять хвилин на другу.

Вік схопив слухавку, не встиг пролунати й перший дзвінок.

— Алло? Донна? Це?..

— Містер Трентон?

Чоловічий голос.

— Так.