Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Коли пес упав на гравій, Донна була впевнена, що він помирає. Жодна істота не змогла б витримати таких ударів дверима. Їх не здатна була пом’якшити навіть його товста шерсть. Одне вухо сенбернара, здавалося, теліпалося тільки на тонесенькій смужці плоті.

Проте мало-помалу він зводився на ноги. Донна не могла повірити своїм очам, не хотіла вірити.

— Ні! — зарепетувала Донна, не в змозі опанувати себе. — Лягай! Ти ж маєш бути мертвий! Ні, гівняний собако, ляж і здохни!

— Мамо, не кричи, — пробурмотів Тед, тримаючись за голову. — Болить… Мені болить…

Від того часу ситуація зовсім не змінилася. Час повернувся до свого колишнього повільного поповзу. Кілька разів вона підносила годинник до вуха, щоб упевнитися, що він цокає. Було таке враження, що стрілки зовсім не рухаються.

Двадцять хвилин на першу.

«Учні, що нам відомо про сказ?»

Корисного небагато. Розпливчасті уривки інформації, узяті, найімовірніше, з недільного додатка до газети. І з буклета, який вона знічев’я гортала в приймальні ветеринара ще в Нью- Йорку, коли возила їхню кішку Дайну на щеплення проти чумки. Даруйте, і проти сказу теж.

Сказ — захворювання центральної нервової системи, нашої старої доброї ЦНС, що призводить до повільного руйнування останньої. Але яким чином? У цьому місці в її знаннях була прогалина, і, напевне, у лікарів теж. Інакше хвороба не вважалася б такою страшенно небезпечною. «Щоправда, — з надією думала Донна, — я навіть не знаю напевне, чи собака насправді скажений. Єдиний скажений пес, якого я будь-коли бачила, був той, що його Ґреґорі Пек застрелив із рушниці у “Вбити пересмішника”. Ось тільки тоді собака, звісно, не був насправді скажений. То був просто монтаж. Напевне, вони взяли якогось облізлого цуцика з місцевого притулку і обмастили його пінкою “Джилет”…»

Вона змусила думки не відходити від теми. Краще здійснити те, що Вік називав «аналізом найгірших варіантів», принаймні зараз. Крім того, в душі Донна була переконана, що Куджо сказився. Бо які ще можуть бути причини такої поведінки? Він же лютий як дідько.

І він її вкусив. Сильно. Що з цього випливає?

Люди можуть заразитися сказом, це вона знала. І це жахливий спосіб померти. Можливо, найгірший. Проти сказу існує вакцина, і під час лікування її потрібно вводити дозами. Ін’єкції дуже болючі, але той біль, мабуть, не може зрівнятися з болем, який переживає собака надворі. Але…

Вона пригадувала, як начебто десь читала, що було тільки два випадки виживання після сказу на стадії прогресування. Під стадією прогресування малося на увазі, що хворобу не діагностували, доки в заражених не почали проявлятися видимі симптоми. З двох людей, які вижили, один був хлопчик. Він повністю одужав. Мозок іншого, дослідника тварин, зазнав незворотних ушкоджень. Його стара добра ЦНС просто розсипалася.

Чим довше хворобу не лікувати, тим менше залишається шансів. Вона потерла чоло. Руки ковзали по плівці холодного поту.

Скільки це «занадто довго»? Кілька годин? Днів? Тиждень? Може, місяць. Вона не знала.

Раптом авто почало вужчати. Спочатку до розмірів «хонди», потім до розміру тих невеличких химерних триколісних штук, які колись в Англії видавали інвалідам, тоді до розмірів закритої мотоциклетної коляски і врешті-решт до розмірів труни — подвійної труни для неї і Теда. Їм треба звідси вибратися, треба вибратися, треба…

Коли їй таки вдалося опанувати себе, пальці вже намацували ручку дверей. Серце шаленіло, прискорюючи гупання в голові. «Будь ласка, — подумки благала Донна, — все й так дуже погано. Не вистачало ще клаустрофобії. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…»

Знову повернулася спрага, до того ж несамовита.

Вона визирнула у вікно. Куджо невблаганно дивився на неї. Крізь сріблясту тріщину в склі його тіло здавалося розірваним навпіл.

«Допоможіть нам, — подумки благала Донна. — Хто-небудь, будь ласка, допоможіть!»