Розділ « Стівен Кінг Куджо»

На якусь мить обоє застигли: Бретт — біля стійки, Чаріті — біля дверей. По його обличчю скотилась одна-єдина сльоза. Він поклав соусник на стійку і рушив до дверей. Очі були розплющені, але він байдуже ковзнув по ній поглядом, не помічаючи. Тоді зупинився, озирнувся.

— Подивись у бур’яні, — промовив він, звертаючись до когось невидимого.

Потім знову рушив до неї. Чаріті відступила, все ще тримаючи руку на горлі. Він швидко пройшов повз неї, нечутно ступаючи босими ногами, і попрямував коридором до сходів.

Чаріті повернулася, щоб рушити слідом, але згадала про соусник. Він самотньо стояв на порожній, прибраній звечора стійці, ніби головний акцент якоїсь химерної картини. Чаріті взяла соусник у руки, та він вислизнув із пальців. Вона й не зауважувала, що долоні змокли від поту. Чаріті підхопила соусник у повітрі, уявляючи, як він розбивається о цій тихій, сонній порі. Міцно стиснула в руках. Потім поставила назад на полицю й зачинила дверцята. Деякий час постояла, прислухаючись до важкого гупання свого серця, відчуваючи себе в цій кухні зовсім чужою. Вона вторглася на чужу територію. Чаріті пішла слідом за сином.

Вона дісталася порога якраз вчасно, щоб побачити, як Бретт залазить у ліжко. Він натяг на себе простирадло і повернувся на лівий бік: це була його улюблена поза вві сні. Хоч Чаріті знала, що все вже позаду, вона ще трохи постояла на порозі.

Далі коридором хтось закашляв, знову нагадавши, що вона не в себе вдома. На неї накотила хвиля гострої туги за домом. Кілька секунд було таке відчуття, ніби шлунок наповнився ефіром, подібним до того, що його використовують стоматологи. У м’якому, спокійному вранішньому світлі ідея розлучення здавалася наївною і відірваною від реальності, ніби плани малої дитини. Думати так було легко, поки Чаріті була тут, не в себе вдома, не на своєму місці.

Чому пантоміма годування Куджо і ці квапливі, вимовлені на одному подиху слова так її злякали?

«Куджо більше не голодний, вже не голодний».

Коли зійшло сонце, освітивши все довкола, вона повернулася до своєї кімнати і лягла в ліжко. За сніданком Бретт був таким же, як і завжди. Він ні слова не сказав про Куджо і, схоже, забув про свій намір зателефонувати додому. Принаймні поки що. Після короткої внутрішньої суперечки Чаріті вирішила залишити все як є.

Було спекотно.

Донна опустила вікно трохи більше ніж на чверть, не відважуючись ризикувати. Перехилившись через Теда, щоб відчинити вікно і з його боку, вона помітила в нього на колінах зім’ятий жовтий аркуш.

— Що це, Теде?

Тед підняв на неї очі, обведені брудно-коричневими колами.

— Слова проти чудовиськ, — відповів він.

— Можна глянути?

Він міцно вчепився в папір, але потім таки дозволив Донні взяти аркуш. На його обличчі був насторожений, майже жадібний вираз, і на мить її охопили ревнощі. Спалах був коротким, але гострим. Саме завдяки їй він досі живий і здоровий, а в голові у нього якісь там Вікові фокуси-покуси. Та ревнощі розтанули в суміші розгубленості, суму й відрази до себе. У цю ситуацію він потрапив передусім через неї. Якби вона не послухала його щодо няньки…

— Я поклав їх у кишеню вчора, коли ми збиралися, — пояснив Тед. — Мамо, а чудовисько нас з’їсть?

— По-перше, це не чудовисько, а просто собака. А по-друге, ні, він нас не з’їсть. — Донна промовила це різкіше, ніж хотіла. — Я ж тобі сказала: коли приїде листоноша, ми поїдемо додому.

«А ще я казала йому, що машина заведеться, треба тільки трішки зачекати. І що хтось прийде, і що Кембери скоро повернуться».

Та який сенс думати про це?