Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Можеш віддати мені мої слова проти чудовиськ? — спитав Тед.

На мить їй просто безтямно закортіло порвати цей мокрий від поту аркуш зім’ятого жовтого офісного паперу й викинути у вікно, перетворивши на хмарку конфеті. Вона простягла папірець Тедові і обома руками вчепилася собі у волосся, засоромлена й налякана. Що, заради всього святого, на неї найшло? Що за садистські думки? Чому вона хоче зробити йому ще гірше? Через Віка? Через себе? Через що?

Було так гаряче — занадто гаряче, щоб думати. По обличчю струменем стікав піт, і вона бачила, що він заливає і щоки Теда. Волосся прилипло до голови неохайною кучмою і стало на кілька відтінків темнішим за свій звичний русявий колір. «Йому треба помити голову», — не до речі подумала Донна, і це змусило її знову згадати про пляшечку «Джонсонз», що ціла й неушкоджена стоїть на полиці у ванній і чекає, доки хтось її зніме й витисне частину вмісту у складену чашечкою долоню.

(не втрачай голови)

О ні. Звісно, в неї немає жодних причин втрачати голову. Все ж буде добре, правда? Звичайно, буде. Навіть собаки не було видно вже понад годину. Листоноша. Вже майже десята, і він от-от з’явиться. Тоді не матиме значення, що в автомобілі так гаряче. Парниковий ефект, ось як це називається. Вона читала про це в одній з листівок Асоціації захисту тварин, у якій пояснювалося, чому не можна залишати собак у машині на довгий час, коли на вулиці так спекотно, як зараз. Парниковий ефект. У буклеті розповідалося, що температура в припаркованому на сонці авто з піднятими вікнами може сягнути ста сорока градусів за Фаренгейтом[67]. Тож це жорстоко й небезпечно — замикати улюбленця в салоні, коли ви йдете в кіно чи на закупи. Донна видала короткий, скрипучий смішок. Тут усе з точністю до навпаки. Людей у машині замкнув собака.

Нічого, зараз приїде листоноша. Листоноша приїде, і все це скінчиться. І неважливо, що молока в них залишилося тільки чверть термоса і що вранці їй треба було в туалет, і вона скористалася маленьким термосом Теда, точніше, спробувала скористатися, але він перелився, і тепер у машині смерділо сечею. Схоже, від спеки сморід посилювався. Тоді вона закоркувала термос і викинула через вікно. Почула, як він розбився об гравій. І розплакалася.

Та все це не мало значення. Звісно, намагатися пісяти в термос — принизливо й негідно, але це неважливо, бо скоро з’явиться листоноша. Може, саме зараз він навантажує свій маленький біло-блакитний фургон біля увитої плющем цегляної пошти на Кербін-стрит… А може, вже розпочав свій маршрут, рухаючись по 117-й у напрямку Кленової дороги. Скоро все скінчиться. Вони з Тедом поїдуть додому і піднімуться нагору. Роздягнуться і разом приймуть душ, та перш ніж залізти з ним в ванну і ввімкнути душ, вона зніме з полиці пляшечку з шампунем і акуратно покладе ковпачок на край умивальника, а потім вимиє голову спершу Тедові, а потім собі.

Тед перечитував свій жовтий папірець, беззвучно ворушачи губами. Звичайно, він не читав по-справжньому, не так, як читатиме через кілька років. «Якщо ми звідси виберемось», — одразу ж уперто й безглуздо додав підступний внутрішній голос. Тут спрацьовувала механічна пам’ять. Так само в автошколах готують до письмового іспиту майже неписьменних людей. Вона чи то десь вичитала це, чи то бачила сюжет у новинах. Хіба не дивовижно, скільки всілякого мотлоху здатний накопичувати в собі людський мозок і як легко цей мотлох може почати виринати назовні, коли немає чим зайняти думки. Ніби підсвідомий сміттєпровід, що працює у зворотному напрямку.

Це нагадало їй про один випадок, що трапився в домі її батьків ще в ті часи, коли він був і її домом. До материної славнозвісної Коктейльної Вечірки (як їх завжди називав батько, вимовляючи це сатиричним тоном, у якому вчувалися великі літери і який часом доводив Саманту до сказу) залишалося менш ніж дві години. Якимсь чином уміст подрібнювача кухонних відходів потрапив у злив, і коли мати Донни ввімкнула його, щоб позбутися решток, звідти вдарив струмінь зеленої кашоподібної субстанції, забризкавши всю стелю. Донні тоді було близько чотирнадцяти, і мамина істерика й шалена лють викликали в неї страх і нудоту водночас. Їй було гидко через те, що мати закотила істерику людям, які любили й потребували її більше за все, переймаючись думкою групки випадкових знайомих, котрі прийшли лише для того, щоб залитися безкоштовним пійлом і строщити безліч безкоштовних бутербродів. Налякана вона була через те, що не бачила жодної логіки в шаленстві матері, а ще виразом батькових очей. У них читалося щось на зразок покірливої відрази. Тоді Донна вперше по-справжньому, аж до глибини свого нутра усвідомила, що виросте і стане жінкою, у якої принаймні з’явиться бодай якийсь шанс стати кращою за власну матір, котра здатна впасти в такий жахливий стан через такі дрібниці…

Донна заплющила очі і спробувала вгамувати вихор думок у себе в голові. Від сили породжених спогадом емоцій їй стало не по собі. «Асоціація захисту тварин, парниковий ефект, забиті подрібнювачі. А що далі? Як я втратила цноту? Шість незабутніх відпусток? Листоноша — ось про кого треба думати. Чортів листоноша».

— Мам, а може, машина заведеться.

— Мені страшно навіть пробувати, любий. Акумулятор майже сів.

— Але ж ми просто сидимо, — сказав Тед. Голос у нього був утомлений, але вередливий і сердитий. — Яка різниця, сів акумулятор чи ні, якщо ми все одно тут сидимо? Спробуй!

— Не вказуй мені, малий, бо надаю по дупі!

Від її грубого, сердитого голосу він відсахнувся, і Донна знову вилаяла себе. Він почав вередувати, але хто міг би йому дорікнути? Крім того, він був правий. Саме це її й розлютило. Але Тед не розумів: справжньою причиною, чому вона не хотіла спробувати завести двигун, був страх привернути увагу пса. Вона боялася привернути увагу Куджо більше за все на світі.

Донна з досадою повернула ключ. Двигун вмикався повільно, з протяжним протестним звуком. Він двічі кашлянув, але не завівся. Донна заглушила двигун і натиснула на клаксон. Він загудів тихо і мляво. Такого звуку не почуєш, мабуть, і за п’ятдесят ярдів, не кажучи вже про будинок на підніжжі пагорба.

— Ось, — агресивним тоном випалила Донна. — Тепер ти задоволений? Чудово!

Тед розплакався. Починалося це так, як тоді, коли він був ще зовсім немовлям: губи затремтіли, кривлячись дугою, сльози потекли по щоках ще до того, як долинули перші схлипи. Донна пригортала Теда до себе, просила пробачення, казала, що не хотіла зриватися, просто вона так само пригнічена, як і він, казала, що як тільки приїде листоноша, все закінчиться, вони поїдуть додому і вона помиє йому голову. «Шанс стати кращою жінкою, ніж мати, — думала вона при цьому. — Аякже, ще б пак, дитинко. Ти така ж, як вона. У цій ситуації вона повела б себе точнісінько так само. Коли тобі зле, ти тільки те й робиш, що вихлюпуєш це на інших, ділишся з ближнім. Як то кажуть, яблуко від яблуні, ага? Можливо, коли Тед виросте, він почуватиме те саме, що й…»

— Мам, чому так жарко? — глухим голосом запитав Тед.

— Парниковий ефект, — сказала Донна не думаючи. Вона не впорається, тепер це було ясно. Якщо це свого роду іспит із материнства або й із дорослості взагалі, то наразі вона його провалює. Скільки часу минуло, відколи вони застрягли на цій під’їзній доріжці? Щонайбільше п’ятнадцять годин. А вона вже тріщить по швах і розвалюється.