Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Можна мені «Доктора Пеппера»[68], коли ми повернемося додому?

Слова проти чудовиськ, зім’яті й просякнуті потом, грудкою лежали в нього на колінах.

— Стільки, скільки зможеш випити, — відповіла Донна і обійняла Теда міцніше, але на дотик його тіло здавалося страшенно дерев’яним. «Не треба було на нього кричати, — спантеличено думала вона. — Якби ж я тільки на нього не кричала».

Але вона обіцяла собі виправитися. Бо скоро тут буде листоноша.

— Я думаю, чуд… собачка нас з’їсть, — промовив Тед.

Вона почала була відповідати, але передумала. Куджо і досі не з’являвся. Звук двигуна «пінто» його не виманив. Може, заснув. А може, в нього почалась агонія, і він сконав. Було б чудово, особливо якщо смерть була повільною. І болючою. Вона знову поглянула на задні двері. Вони були так спокусливо близько. Замкнені. Тепер вона була в цьому переконана. Коли люди кудись їдуть, вони замикають двері. Було б дурістю ризикувати, особливо тепер, коли так скоро з’явиться листоноша. «Грай так, ніби все насправді», — іноді повторював Вік. І їй доведеться. Тому що все це і є насправді. Краще думати, що собака ще живий і просто лежить собі за напіввідчиненими дверима гаража. В тіні.

Від думки про тінь у роті набігла слина.

Уже була майже одинадцята. Минуло ще сорок п’ять хвилин, коли вона помітила дещо в траві збоку від вікна Теда. Ще п’ятнадцять хвилин уважного вивчення — і вона зрозуміла, що це стара бейсбольна битка з обмотаною липкою стрічкою ручкою. Вона ледь виднілася серед пирію і тимофіївки.

Кілька хвилин по тому, перед самим полуднем, з гаража, похитуючись, вийшов Куджо, ошаліло кліпаючи від гарячого сонця своїми червоними запаленими очима.

Як прийдуть тебе шукати,

як прийдуть тебе гукати,

коли виведуть із хати,

вкинуть у фургон за ґрати…

Коридором линув голос Джеррі Ґарсії, невимушений, та все ж трохи стомлений. Звук лунав із чийогось транзисторного приймача, настільки підсилений і спотворений, що аж здавалося, ніби спів долинає з металевої труби. Десь неподалік хтось стогнав. Уранці, коли він пішов до смердючої казенної ванної кімнати, аби поголитись і прийняти душ, в одному з пісуарів була ціла калюжа блювотиння, а в умивальнику — повно засохлої крові.

Нумо, нумо, солоденька,

Не здавай мене, миленька,

співав Джеррі Ґарсія.

Стів Кемп стояв біля вікна своєї кімнати на шостому поверсі портлендського YMCA і дивився вниз, на Спрінг-стрит. Йому було зле, та він не знав чому. Боліла голова. Він і далі думав про Донну Трентон, про те, як трахав її знову й знову, і чекав. Чекав на що? Що, в дідька лисого, сталося?

Він хотів би опинитися в Айдахо. Останнім часом думка про Айдахо часто крутилась у нього в голові. То чому він не перестав морочити їй голову і просто не пішов? Він не знав. Стіву Кемпу не подобалося не знати. Йому не подобалися всі ті питання, що виносять мозок. Питання негативно впливають на відчуття умиротворення, а відчуття умиротворення необхідне для творчого зростання. Цього ранку Стів дивився на своє відображення в одному з заляпаних зубною пастою дзеркал і думав, що виглядає старим. Справді старим. Повернувшись до своєї кімнати, він побачив, як по підлозі зигзагом повзе заклопотаний тарган. Погані прикмети.

«Вона дала мені відкоша не тому, що я старий, — думав Стів. — Я не старий. Вона зробила це, бо її сверблячка минулась, і тому, що вона — курва. Я відплатив їй сповна тією ж монетою. Донно, чи сподобалося твоєму красунчику-чоловіку моє маленьке любовне послання? І що, красунчик-чоловік його належно оцінив?»