Розділ «13. Валентина»

Ендер не махнув рукою, коли вона спускалася до нього по схилу, не усміхнувся, коли вона ступила на слизький плавучий причал. Але Валентина знала, що він радий її бачити, бо ж не відривав очей від її обличчя.

— Ти не такий маленький, яким я тебе пам’ятаю, — мовила вона ніяково.

— Ти теж, — відповів Ендер. — І ще я завжди пам’ятав, що ти дуже гарна.

— Пам’ять часто викидає коники з нашою уявою.

— Ні. Твоє обличчя не змінилося. Просто я вже перестав розуміти, що таке краса. Підемо. Давай відпливемо подалі.

Вона з острахом глянула на маленький пліт.

— Не вставай на ньому, ось і все.

Він, як павук, перебрався на пліт, опираючись на пальці рук і ніг.

— Це перша річ, яку я змайстрував своїми руками. Пам’ятаєш, як ми будували будинки з блоків? Пітеростійкі будинки?

Валентина розсміялася. Колись вони із задоволенням зводили споруди, які стояли навіть після видалення більшості опорних конструкцій. Пітер любив виймати ці опори то там, то сям, щоби споруда розвалилася, щойно її хтось торкнеться. Пітер був ослом, але він надавав певної гостроти їхнім розвагам.

— Пітер змінився, — сказала вона.

— Давай не говоритимемо про нього.

— Добре.

Вона переповзла на пліт, правда, не так вправно, як Ендер. Він узяв весло і повільно вивів свою хитку споруду на середину озера.

— А ти став сильним і дуже засмаг.

— Силу я набрав у Бійцівській школі, а засмаг тут. Я проводжу багато часу на воді. Коли плаваю, відчуваю себе у невагомості. Я сумую за невагомістю. Крім того, коли я тут, на озері, земля скрізь загинається догори, куди не поглянеш.

— Ніби потрапив у банку.

— Я жив у банці чотири роки.

— Так що, ми чужі тепер?

— А хіба ні, Валентино?