Розділ «Сто днів»

— Цим титулом ви могли б привітати месьє Талейрана! — пробурмотів імператор. Коли господар приготувавсь скотитися сходами вниз, імператор цупко схопив його за рукав і наказав: — Лишіться!

Імператор кинув на ліжко круглого капелюха, господар глянув на його чоло, пасма чорного волосся, ясні очі і страшенно перелякався. Внизу у вітальні висів портрет імператора без капелюха. Це обличчя було намальоване на всіх тарілках, зображене на ручках ножів, незабутньо вкарбоване в людських головах. А цей добродій був точнісінько такий, як імператор, тож господар відкотився на крок назад до дверей. Ще мить повагався між поривом упасти навколішки і страхом, який опанував його і змушував чимшвидше вийти з кімнати, тому імператор, здогадавшись про скруту господаря, засміявся і сказав ще раз:

— Лишайтеся! Не бійтеся!

Так, тепер господар достеменно знав, перед ким він стоїть. Хотів стати навколішки, але його гладка постать дала йому змогу тільки впасти, тож тепер він лежав коло ніг імператора й бурмотів незрозумілі слова.

— Підведіться! — наказав імператор, і чоловік несподівано швидко підскочив і вже стояв коло дверей, його гладка кругла спина ворушилася, а великі чорні вибалушені очі крутилися (теж наче кулі) в усіх напрямах, жалюгідно і безпорадно.

У вікно тієї миті тиснулося радісне і нетерпляче іржання коней, гучні розмови і хрипкий чоловічий сміх. Імператор одразу підступив до вікна. Внизу на площі перед заїздом він побачив солдатів, своїх солдатів і своїх коней. Він забув навіть про господаря, що зіперся тепер на двері, скидаючись на скалічену кулю. Один солдат нараз підняв голову до вікна, побачив і впізнав імператора, а наступної миті вже всі солдати скупчились під вікном, тужливо задерши голови, і з їхніх широко розтулених вуст полинув давній заклик:

— Хай живе імператор! Хай живе імператор!

Імператор обернувся: господар стояв коло дверей і теж кричав «Хай живе імператор!», і то так голосно й лунко, немов був надворі, а імператор ніби й не стояв за два кроки від нього. У двері постукали, й імператорові принесли звістку, що ворог стоїть під Парижем і вже почався артилерійський обстріл.

— Напишіть негайно в Париж! — звелів імператор. Генерал сів, і імператор диктував: — «Ми сподіваємося, що Париж боронитиметься, і вороги усе ж лишать вам досить часу, щоб дізнатися про результат переговорів, які почали ваші посланці... Своїм імператором ви можете розпоряджатися так, як генералом, що натхнений лише бажанням бути корисним батьківщині...»

Тільки-но генерал вийшов із цим посланням з кімнати, як імператора знову спіткало давно вже знайоме лихо: жалі, сумніви й каяття з приводу щойно посланого листа. Він уже не імператор. Він зрікся трону. Як він міг бодай на мить повірити, що він ще може бути генералом? Країна не потребувала його! Країна вислала його геть. Він завоював її від узбережжя. А тепер вона посилає його знов на узбережжя! Він знав про це.

— Далі, далі! — наказав він. — Море! Море!

XI

Тепер море, за яким так тужив імператор, було вже тут, вічне море. Тепер він сидів у вузькій кімнаті на другому поверсі будиночка на острові Екс. Ліжко, стіл і шафа були чорні, немов домовини з ебенового дерева. Вночі імператор часто прокидався, море не давало йому спати. Багато часу минуло вже відтоді, коли він міцно спав під спів моря. Тоді він був молодий, і то було рідне море, море навколо Корсики. Навіть коли воно гнівалось, його запінені хвилі й серед гніву свідчили про своєрідну любовну насолоду і не штурмували берег, а радше бурхливо пестили його. Отак думав імператор цієї ночі, коли йому не спалося і він відчинив вікно, дослухаючись до розмірених ударів бурхливих хвиль об берег. Ох, яким лагідним було колись рідне корсиканське море! А тут буяло аж ніяк не французьке море, його хвилі, здавалося, розмовляють англійською мовою, мовою ворога, одвічного ворога. З вікна можна навіть побачити вогні за кілька миль оддалік. Там уже вартує англійський корабель «Беллерофонт», його капітана звуть Мейтленд. Ці імена, думав імператор, завдяки мені будуть увічнені, вони не заслуговують цього! «Беллерофонт» і Мейтленд! Про них говоритимуть навіть через кілька сторіч, корабель на той час уже потоне або ж його окремі частини використають для нового корабля, а цей капітан спочиватиме на дні моря або на якомусь англійському цвинтарі. Я сам буду мертвим і, мабуть, лежатиму в міцній труні! Але хробаки і її проточать коли-небудь. Мабуть, буде така труна, як оця чорна шафа з ебенового дерева отут у кімнаті, як це чорне ліжко, на якому я лежу і яке вже тепер скидається на катафалк. А їхні імена знатимуть: Мейтленд і «Беллерофонт», «Беллерофонт» і Мейтленд...

Прийшов брат імператора, Жозеф. Імператор давно чекав його. Він зайшов, і Наполеон подумав: «Ти мав би прийти раніше». Але сказав:

— Добре, що ти тут.

Брати обнялися коротко й холодно.

— Ну? — запитав брат. Здавалося, ніби він вимагає звіту.

— Я знаю, що ти маєш на увазі, — відповів імператор. — Ти запитуєш, чи я не вирішив тікати від англійців. Ні! Я вирішив віддатися англійцям!

— Ти добре все обдумав?

— Ні. Не обдумав. Я вже давно не думаю, відколи дізнався, що моя бідолашна голова відмовила мені. Я лишив собі своє серце. Я знаю, знаю, отак я видаюсь невдячним, знаю, невдячним. Кілька шляхетних людей мають точні плани, хочуть викрасти мене, можливо, вони й здатні на таке. Але я не хочу цього, ти чуєш? Не хочу! Часом, коли я не сплю, — я тільки дуже рідко можу спати, — я бачу трупи, трупи: всі трупи, що лежать на моєму довгому шляху. Якби, брате, скласти їх докупи, була б гора, а якби розкласти, було б море. Я більше не можу! Скільки гармат вилили задля мене? Ти можеш порахувати постріли, тільки гарматні? Я вже не хочу, щоб через мене знову стріляли бодай раз. Розумієш?