Розділ «Частина IV»

— Це просто неввічливо,— заявила вона.

— Це ж надзвичайна ситуація. Це ж Скорпіон, Лайзо.

— І тому ти зникаєш? — злісно вимагала вона.— Чи тому, що тут немає Карли ?

Я витріщився на неї, почуваючись ображеним, навіть не знаючи причини. Скорпіон та Близнюк були нашими друзями, і це було для них важливо.

Вона теж не відводила погляду, а її очі не виказували нічого, крім злості. Ранджит порушив тишу.

— Ну, нам дуже прикро, що ти йдеш, Ліне. Але будь певен, Лайза залишається в надійних руках. І можливо, ти повернешся з твоєї... невідкладної справи... якраз на десерт. Насмілюся сказати, що ми тут ще довго сидітимемо.

Він подивився на мене і посміхнувся, як завжди відкрито і щиро. Лайза не рухалася.

— Справді,— запевнив Ранджит, покриваючи руку Лайзи на столі.— Ми зробимо все можливе, щоб розважити Лайзу. Не хвилюйся.

— Просто йди! — вичавила Лайза.— Якщо це так важливо, то йди.

Я хвильку спостерігав за ними: дивився на Ранджита та їхні з’єднані на столі руки. Збочений і абсолютно чесний інстинкт підбивав мене врізати Ранджиту. Будь-куди.

Я попрощався й пішов геть. Тепер я знаю, що якби піддався тому інстинкту, якби витягнув Ранджита з готелю, добряче вмазав і запхав назад у його коробку зі зміями, то всі наші життя, а може, і його життя теж, були б кращі й безпечніші.

Але я цього не зробив. Я був вищий за це. Я вчинив правильно. Я був кращим чоловіком, ніж зазвичай. І Доля написала тієї ночі новий розділ для всіх нас на усіяних зорями небесах. Але розділ той був темний.

Розділ 21

На вулиці пориви вітру пестили густий туман, що підіймався з бухти та стелився по широкій дорозі мерехтливою вуаллю ніжної вологи. Мусон готувався до наступної атаки на місто і розмістив свої хмари над морем, скільки бачило око.

Адвокат пан Вілсон недбало прихилився до метрової дамби. Він був одягнений в темно-синій костюм, а в довгих білих пальцях тримав парасольку та м’якого фетрового капелюха. Смугаста краватка доповнювала його накрохмалену білу сорочку. Пригнічені адвокати інколи вішаються на своїх робочих краватках. Дивлячись на Вілсона, я дивувався працівникам, які носять власну петлю.

Підійшовши, я збагнув, що його приблизно тридцятип’ятирічне обличчя без зморщок облямовує сріблясто-біле волосся. Його очі були ніжно-блакитні, й райдужки неначе покривали білки — блакить скрізь. Очі сяяли чимось схожим на мужність або просто гарне почуття гумору. Так чи так, він мені сподобався.

— Це — Лін, пане Вілсон,— представив нас Навін.— Його також іще звуть Шантарам.

— Як ся маєте? — мовив Вілсон, простягаючи мені візитку.

Картку прикрашало ім’я — Е. К. Вілсон, а також інформація про його роботу в партнерській юридичній фірмі, з офісами в Оттаві та Нью-Йорку.

— Як я розумію після спілкування з паном Едеїром, ви можете влаштувати зустріч з паном Бредлі, паном Джорджем Бредлі,— сказав Вілсон, коли я поклав картку до кишені.