Розділ «Частина IV»

— Дідьє, якби ці офіціанти знали тебе так, як ми,— сказав Абдулла,— вони б ставилися до тебе з більшою повагою.

— Це безсумнівна правда,— погодився Дідьє.— Що більше хтось знає Дідьє, то більше його любить і поважає.

Я підвівся, залишаючи кухоль на столі.

— Але ж ти ще не йдеш! — запротестував Дідьє.

— Я приходив, щоб дещо тобі віддати. Мені потрібно додому і переодягнутися. Ми сьогодні вечеряємо з Ранджитом і Карлою.

Я розімкнув браслет з нержавіючої сталі у себе на зап’ястку і зняв годинника з руки. На мить я відчув жаль за втратою того, чого так сильно бажав. Я віддав годинника Дідьє.

Він його обдивився, перевернув, щоб прочитати надпис на звороті, а потім приклав до вуха, слухаючи дзижчання механізму.

— Але... це чудовий годинник! — зойкнув Дідьє.— Чудовий інструмент. Він... він справді для мене!

— Звісно ж. Приміряй.

Дідьє замкнув браслет на зап’ястку, поводив рукою вгору і вниз, праворуч і ліворуч, щоб помилуватися на годинник.

— Тобі пасує,— заявив я, встаючи.— Ти йдеш, Абдулло?

— Узагалі-то, брате, в кутку сидить приваблива жінка,— серйозно сказав Абдулла, дивлячись на мене.— Вона не зводить з мене погляду впродовж останніх п’ятнадцяти хвилин.

— Я помітив.

— Думаю, що залишуся з Дідьє.

— Офіціанте! — мерщій вигукнув Дідьє.— Ще одну склянку гранатового соку! Без льоду!

Я забрав фотоапарат і на крок відійшов від столу, але Дідьє також підвівся й кинувся, щоб мене зупинити.

— Ти побачишся сьогодні з Карлою? — запитав він, нагинаючись ближче.

— Такий план.

— Це твоя ідея?

— Ні.