Зайшовши до ресторану, я сів спиною до стіни. Переді мною була гарна панорама вулиці. Офіціант зачепив пузом моє плече. Я замовив овочевий сендвіч і каву.
Мені не треба було нікого кликати, слід просто зачекати. Я знав, що вулична інформаційна мережа вже працює повним ходом. Один або кілька вуличних хлопців, які без упину гуляють туристичним районом, помітили, як я паркував мотоцикла, розмовляв з Кешем і заходив до ресторану. Поголос уже мав поширитися сусідніми провулками й лігвами: Лінбаба сидить у «Трафальгарі».
Перший контактор прибув ще до того, як я доїв сендвіч. То був Біллі Башу. Вагаючись біля мого столика, він нервово роззирнувся та прошепотів:
— Вітаю, пане Ліне. Моє ім’я — Біллі Башу. Я працюю з Денісом, Сплячим Бабою. Може, ви мене пам’ятаєте?
— Сідай. Ти нервуєш власника.
Він зиркнув на власника ресторану, що обіперся на стійку та грався в лоточках з рештою, неначе то була галька у струмку. Білі Башу сів за столик.
Відразу ж з’явився офіціант і ляпнув брудним вініловим меню перед Біллі. Правила в усіх пунктах здачі були прості: ніяких бійок чи заворушень, що можуть потурбувати цивільних, і всі купують їжу, незалежно від того, їдять вони її чи ні.
Я замовив чаю і сендвіч із собою для Біллі. Коли офіціант пішов, Біллі негайно взявся до справи.
— У мене є ланцюжок,— почав він, тягнучись до кишені.— Зі щирого золота, з прикріпленим медальйоном. Я знайшов у ньому два фото: парубка й дівчини, що дивляться одне на одного і щасливо посміхаються крізь завісу їхнього маленького світу — світу, який потрапив до мене.
— Я не приймаю крадених товарів, Біллі.
— Крадених, баба ? — обурився він.— То був обмін, чесний обмін, медальйон за наркоту. І доброї якості. Товар чистий, майже на п’ятдесят відсотків. Усе справедливо і чесно!
Я знову поглянув на фотографії молодої пари. Вони були з північної Європи, жваві та здорові — їхнє соціальне походження забезпечувало їм ідеально білі й безтурботні посмішки. Їм було років по двадцять.
— Скільки ти хочеш?
— О, баба,— розквітнув він, розпочинаючи індійський торгівельний ритуал.— Це маєш вирішити ти, а не я.
— Дам тобі п’ять американських доларів.
— Але,— видушив він,— це набагато менше, ніж коштує прикраса.
— Ти ж дав можливість визначати мені.
— Так, баба, але ти маєш назвати чесну ціну!
— Я дам тобі шістдесят відсотків від ціни за грам. Ти погоджуєшся, що там буде десь вісімнадцять каратів золота?
— Там... там близько двадцяти двох каратів, баба. Ні?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тінь гори» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина IV“ на сторінці 2. Приємного читання.