Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Тим часом Зорбасові наша розмова набридла, його думка крутилася навколо вдови.

— Хазяїне...— озвався він, узяв мене під руку і звелів Мімітосові: — Ти собі йди вже, ми тут маємо про дещо поговорити.

Притишивши голос, Зорбас схвильовано сказав:

— Ну, хазяїне, отут ти мені попався — не підведи чоловічої статі! Чи бог, чи диявол послав тобі цей шматочок — дарма, зуби ти маєш, то ж не випусти його! Лиш простягни руку й бери! Навіщо Творець приробив нам руки? Щоб ми могли хапати! То ж хапай! Я бачив на своєму віку багато жінок, але перед цією вдовою, будь вона проклята, і фортеця не встоїть!

— Не хочу клопотів! — сердито відповів я.

Я справді розсердився, бо в глибині душі теж прагнув того налитого нездоланною звабою тіла, що промчало переді мною, лишивши в повітрі пахощі мускусу,— справжня тобі розпалена жагою самиця під час тічки.

— Не хочеш клопотів! — вражено скрикнув Зорбас.— Але чого ж ти тоді хочеш, хазяїне?

Я не відповів.

— Життя — це клопіт,— не вгавав Зорбас,— а смерть — ні. Чи знаєш ти, що значить бути живим? Попустити пояс і кидатись у бійку.

Я мовчав. Зорбас мав слушність, це я знав, але не міг наважитись. Життя моє зійшло на манівці, і я звів свої зв’язки з людьми до внутрішнього монологу. Я докотився до того, що коли б мені випало вибирати між коханням До жінки та гарною книжкою про кохання, я вибрав би книжку.

— Не вагайся, хазяїне,— співав своєї Зорбас,— відкинь цифри, потрощи свої підлі ваги, закрий лавку, кажу тобі. Оце зараз або врятуєш, або погубиш свою душу. Послухай мене, хазяїне, купи хустину, зав’яжи у вузлик дві-три ліри, тільки золоті, не паперові, бо ті не сліплять очей, пошли їх з Мімітосом удові, і хай він скаже, мовляв, вітання від хазяїна шахти, а оце, ось, будь ласка, хустина. Дрібничка, мовляв, але від щирого серця. І нехай вона, мовляв, не шкодує за вівцями, хоч би вони й пропали,— то пусте, бо тут є ми, хай не боїться! Хазяїн, мовляв, бачив її, коли вона бігла повз кав’ярню, і тепер тільки й думає про неї.

Ось так. І куй залізо, поки гаряче — одразу ж наступного вечора постукай до неї в двері. Скажеш, збився з дороги, бо вже темно, чи не дала б вона тобі ліхтар. Або таке: тобі раптом запаморочилась голова, чи не дала б вона склянку води. Або ще краще: ти купуєш яку-небудь вівцю, приводиш до вдови й кажеш: «Ось, будь ласка, люба пані, у вас пропала вівця, і я її знайшов!» І вдова — повір мені, хазяїне,— вдова тебе винагородить, і ти в’їдеш,— е-ех, якби ж то й мені вміститися на твоєму коневі! — ти в’їдеш, кажу тобі, верхи в рай. Іншого раю, лихо ти моє, нема, не слухай попів, іншого раю нема!

Ми, мабуть, уже дійшли до саду вдови, бо Мімітос почав своїм жіночим голосом виливати в пісні свою тугу:

До горіха треба меду, вина — до каштана,

Треба хлопцю мати дівку, бо як віск розтане!

Зорбас зупинився: довгі ноги циркулем, ніздрі тремтять. Глибоко зітхнувши, він глянув на мене й нетерпляче запитав:

— Ну?

— Ходімо! — різко відповів я й прискорив ходу.

Зорбас похитав головою, щось буркнув, але я не розчув.

Коли ми прийшли до халабуди, він сів по-турецькому, поклав на коліна сандур, підвів голову, ніби перебираючи в пам’яті пісні, й завів тужну, сповнену муки й болю мелодію...