Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Анезіньо,— гукнув він до дружини, не обертаючись,— Анезіньо, налий-но в дзбан ще вина!

Цієї миті хвіртка невеличкого загінчика з хряском відчинилась — у двір, пронизливо кувікаючи, влетів очманілий від болю кабанчик і забігав туди й сюди перед трьома чоловіками, що за приємною бесідою смакували його яєчками.

— Болить йому, бідолашному...— співчутливо сказав Зорбас.

— Болить, ще б пак! — озвався старий крітянин і засміявся.— Якби з тобою зробили те саме, то хіба б тобі любий мій, не боліло?

Зорбас постукав по дереву.

— Щоб тобі заціпило, глушман такий! — пробурмотів він злякано.

Кабанчик бігав по двору, люто зиркаючи на нас.

— Бодай я провалився, коли він не розуміє, що ми їмо! — знову озвався старий Анагностис, якого вже розібрало винце.

Та ми спокійно їли, задоволені, мов канібали, смачну страву і крізь сріблясте листя споглядали море, що тепер, у світлі призахідного сонця, стало рожевим.

Коли пізнього вечора ми покинули дім старости, Зорбас теж захмелів, язик у нього розв’язався і він почав:

— Про що ми позавчора говорили, хазяїне? Що ти, так би мовити, просвітиш народ, відкриєш йому, як то кажуть, очі! Так ось, прошу, відкрий-но очі дядькові Анагностису! Бачив, як його жінка стояла перед ним на задніх лапках і чекала наказів? Ну то нехай спробує твоя милість утовкмачити йому, що жінка має однакові права з чоловіком, і що їсти шматок м’яса живісінького поросяти, яке кувікає перед тобою, жорстоко, і що велике безглуздя вмирати з голоду й утішатися тим, що господь милостивий! Яку користь матиме темний дядько Анагностис від отих твоїх просвітницьких теревенів? Ти тільки надокучиш йому. А яку користь матиме пані старостиха? Почнуться сварки, а захоче стати півнем, зчепляться обоє в бійці — тільки Пір’я летітиме... Дай людям спокій, хазяїне, не відкривай їм очей, бо як відкриєш, що вони побачать? Власну нікчемність! То залиш їм очі закритими, хай собі снять свої сни!

Він помовчав хвилину, задумано почухав потилицю й додав:

— Хіба що... хіба що...

— Ну? Кажи вже!

— Хіба що, коли їм відкриються очі, ти зможеш показати їм кращий світ... Зможеш?

Я не відав. Я добре знав, що має стати руїною, але не знав, що постане на ній. «Ніхто цього не може знати напевне,— думав я,— старе відчутне на дотик, затужавіле, ми ним живемо і змагаємося з ним щомиті, воно суще, а майбутнє ще не народилося, воно невідчутне, плинне, воно з тієї самої матерії, з якої снуються мрії, воно — хмара, що її женуть буйні вітри — кохання, уява, талан, бог, воно розпливається, вимальовується, змінює форму... Навіть найбільший пророк може дати людям лише гасло, і що туманніше те гасло, то більший пророк».

Зорбас насмішкувато дивився на мене. Я розсердився і вперто сказав:

— Зможу.

— Зможеш? Тоді розкажи!

— Не варто розказувати, все одно ти не второпаєш.