Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Одної такої неділі, коли ми поверталися з багатої вечері, я наважився звірити Зорбасові свої плани. Він терпляче слухав мене, роззявивши рота, лише час від часу сердито похитував своєю макітрою: уже з першими моїми словами Зорбас протверезів, у мізках йому проясніло. Коли я закінчив, він нервово висмикнув дві волосини з вуса і сказав:

— Даруй мені, хазяїне, але мені здається, що в тебе в голові каша. Скільки тобі років?

— Тридцять п’ять.

— О, тоді вже та каша так і скисне. Ніколи не наберешся розуму,— мовив він і розреготався.

Я образився й розсердився:

— Ти не віриш у людину?

— Не сердься, хазяїне. Ні, я ні в що не вірю. Якби вірив у людину, то вірив би в бога, вірив би і в диявола, а це — величезне безладдя. Тоді все на світі переплутається, хазяїне, так і дивись, щоб не вскочити в якусь халепу.

Він замовк, скинув кашкета й люто зашкріб потилицю. Потім знову смикнув свої вуса, ніби хотів вирвати їх з корінням; щось вертілося в нього на язиці, але він стримався. Глянувши на мене скоса раз і вдруге, Зорбас нарешті зважився й вигукнув, люто стукнувши костуром у камінь:

— Людина — скотина! Велика скотина. Ти, шановний, не знаєш її, бо тобі все давалося легко, а ти мене запитай! Скотина, кажу тобі! Зробиш їй зло — вона тебе поважає й боїться. Зробиш добро — вона тобі очі видирає! Тримайся від неї на відстані, хазяїне! Не розпускай людей, не кажи їм, що всі ми однакові, що всі маємо рівні права, бо вони одразу розтопчуть твоє право, вирвуть у тебе твій хліб і залишать тебе здихати з голоду. Тримайся на відстані хазяїне, тільки цього я від тебе хочу!

— Але ж ти ні в що не віриш? — запитав я роздратовано.

— Ні, ні в що не вірю, скільки разів тобі казати? Ні в що не вірю, і ні в кого, тільки в Зорбаса. Не тому, що Зорбас кращий від інших. Нітрохи не кращий, анітрохи! Скотина й він. Але я вірю в Зорбаса, бо лише він у моїй владі, лише його я знаю, а всі інші — привиди. Його очима я бачу, його вухами чую, в його кишках перетравлюю їжу. А всі інші, кажу тобі, привиди. Якщо я помру, то й усі інші помруть. Увесь зорбасівський світ піде на дно.

— Ну й себелюбство! — сказав я саркастично.

— А що вдієш, хазяїне? Як є, так і є. До мене все одно не доходить. Я Зорбас, по-зорбасівському й кажу.

Я промовчав. Його слова шмагали мене, як батіг. Я захоплювався тим, що він такий сильний і може так гидувати людьми, водночас маючи величезне бажання жити й боротися з ними. Я на його місці став би аскетом, або вбирав би людей у фальшиве пір’я, щоб терпіти їх.

Зорбас обернувся, подивився на мене; при світлі зірок я розгледів, що він широко усміхається і що його рот розтягся в усмішці аж до вух.

— Ти образився, хазяїне? — запитав він і зупинився.

Я не відповів; мій розум був згоден із Зорбасом, але моє серце опиралося, воно прагнуло порвати із скотиною і знайти свій власний шлях.

— Щось мені не хочеться спати, Зорбасе,— сказав я,— а ти ходи собі, лягай.

Ми саме дісталися до халабуди.

Тремтіли зірки, тихо зітхало море, облизуючи рінь; світлячок засвітив золотисто-зелений ліхтарик любові; коси ночі вкрилися росою.