Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

І починав гість розповідати правду та вигадки, а мій дід курив люльку й слухав, і мандрував разом з ним, тихо сидячи на лаві. А якщо гість йому подобався, казав: «Залишайся й завтра в мене, не йди. Ти маєш що розповісти».

Дід мій ніколи не бував далі свого села, ні в Мегало Кастро не їздив, ні в Ретімнос. «Чого мені туди їхати? — казав він.— Тут бувають і ретімнійці, і кастрійці, приходять і Ретімнос, і Кастро в мій дім, дай йому, боже, віку. То нащо мені туди їхати?»

Тепер ось і я отут, на цьому крітському узбережжі, живу дідовою пристрастю. Знайшов і я гостя, немов шукав його з ліхтарем і не даю йому піти далі; він коштує мені значно дорожче, ніж одна вечеря, але того заслуговує. Кожного вечора я чекаю, коли він закінчить роботу, саджу його навпроти себе, і ми їмо, потім настає час розплачуватися, і я кажу йому: «Розповідай!» Я курю люльку і слухаю; чимало пізнав цей гість на землі, чимало пізнав у людській душі, і я не можу наслухатися його. «Розповідай, Зорбасе, розповідай!»

І вся Македонія розкривалася перед моїм зором, розстилалася на тісному клаптику між Зорбасом і мною, вміщалася із своїми горами, лісами й водами, із своїми повстанцями із своїми роботящими чоловікоподібними жінками й дужими грубо витесаними чоловіками.

Або Свята Гора з її двадцять одним монастирем, з її корабельнями й товстозадими ченцями. Зорбас обтрушував шию, закінчуючи свої святогірські історії, і казав, вибухаючи сміхом: «Хай тебе бог береже, хазяїне, від заду віслюка і від ченцевого передка!»

Щовечора водив він мене по Греції, Болгарії, по Константинополю, а я заплющував очі і все бачив. Зорбас виміряв своїми ногами ошукані багатостраждальні Балкани, і його маленькі очі схоплювали все швидко, миттєво, як соколині. Він раз по раз витріщав їх; речі, до яких ми звикли й мимо яких проходимо байдуже, поставали перед Зорбасом страшними загадками. «Що це за загадка? — питає він.— Що таке жінка, чому вона так розкручує гвинтики нашого мозку? Що ж це воно таке — можеш ти мені сказати?» Так само він витріщався й запитував, здивовано розглядаючи дерево чи склянку холодної води. Все, на що дивився Зорбас, він щодня бачив ніби вперше.

І коли ми сиділи вчора перед халабудою, Зорбас, випивши склянку вина, обернувся й глянув на мене злякано:

— А от що таке оця червона вода, хазяїне? Якийсь там старий корінь пускає росточки, висять такі собі кислі прикраси, але минає час, сонце їх пражить і вони стають солодкі, як мед, тоді ми називаємо їх виноградом; ми давимо його, добуваємо з нього сік, наливаємо в бочки, він сам по собі бродить, ми відкриваємо його на святого Георгія П’яного в жовтні, і маємо вино! Що це воно за диво таке? Ти його п’єш, оцей червоний сік, і душа твоя виростає, їй стає тісно в твоїй старій шкурі, і душа дратує бога, хоче позмагатися з ним. Що це таке, хазяїне, ти мені скажеш?

Я не відповів; я відчував, слухаючи Зорбаса, як до світу повертається первісна цнота. Все буденне, все облуплене знову набувало того блиску, який воно мало в ті перші дні, коли вийшло з рук божих. Вода, жінка, зірка, хліб поверталися до первородного джерела, і все знову починало обертатися в божественному колі.

Ось чому кожного вечора, уклавшись на побережній ріні, я з нетерпінням чекав Зорбаса. Я бачив, як він, брудний, обсипаний вугільним пилом, вискакував широкими хиткими кроками з земних надр, мов велетенська миша. З його постави, з похиленої чи високо підведеної голови, з того, як він махав своїми довжелезними ручиськами, я здалеку вгадував, як сьогодні йшли справи.

Спочатку я теж вирушав разом з ним, стежив за робітниками, намагаючись стати на новий шлях, зацікавитися ділом, пізнати й полюбити людський матеріал, що потрапив до моїх рук, зазнати давно жаданої радості займатися вже не словами, а живими людьми. І я будував романтичні плани, що ось, мовляв, справи з шахтою підуть добре, ми організуємо таку собі комуну, де всі ми працюватимемо, де все буде спільне, і всі ми разом їстимемо одну їжу і вдягатимемося в однаковий одяг, як брати. В моїй голові складалося нове суспільство, зріла закваска нового людського співжиття...

Проте я ще не відважувався відкрити свої плани Зорбасові. Я бачив, як він непорозуміло дивився на мене, коли я крутився між робітників, коли розпитував, втручався у все й завжди ставав на їхній бік. Зорбас відкопилював губи:

— Хазяїне,— казав він,— чи не пішов би ти погуляти надворі? Сонце, божа благодать, ходи собі!

Але я на початку впирався, не йшов. Розмовляв з робітниками, розпитував їх і вже знав, кому з них як живеться: скільки в кого дітей, у кого є сестри, яких треба видавати заміж, у кого немічні батьки. Знав їхні тривоги, хвороби, турботи.

— Не длубайся ти в їхньому житті, хазяїне,— похмуро порадив мені Зорбас,— розм’якне твоє серце, полюбиш їх дужче, ніж треба, дужче, ніж годиться для роботи, і все, ЩО вони витворятимуть, ти їм прощатимеш... А тоді, на жаль, з роботи буде пшик, аби ти знав. Суворого хазяїна робітники бояться, поважають, у такого вони працюють, а м’якосердого осідлають і дурять. Зрозумів?

Іншого вечора, скінчивши роботу, він обурено кинув кайло перед халабудою.

— Слухай, хазяїне, прошу тебе, не втручайся. Я будую, а ти все розвалюєш. Чого це ти їм сьогодні наговорив? Соціалізм і всякі інші витребеньки! Та ти хто — проповідник чи капіталіст? Треба нарешті щось вибрати.

Але як же я міг вибрати? Я згоряв від наївного бажання поєднати те й те, знайти такий синтез, при якому побратаються ці смертельно ворожі протилежності, а я матиму в нагороду одразу і земне життя, і царство небесне. Я мріяв про це вже багато років, ще змалку. Коли ходив до школи, організував разом з найближчими друзями таємну організацію — «Філікі Етерію»[23], як ми її називали; ми присяглися, замкнувшись у моїй кімнаті, присвятити все своє життя боротьбі за справедливість. І в ту хвилину, коли ми, поклавши руку на серце, давали клятву, з наших очей капали великі сльози.

Дитячі ідеали, але шкода людини, яка сміється, почувши про них! Коли я дивлюся, чого досягли члени тієї «Філікі Етерії» — поставали адвокатиками, лікарчуками, торгашиками, політикантиками, газетярчиками,— серце моє стискається. Напевне, дуже важкий, дуже суворий клімат Цієї землі, тому й найдобірніше насіння не дає сходів або ж глушить їх ромашка й кропива. Та все одно, як бачу, ще не дійшов я розуму, і навіть тепер — слава богу! — готовий до донкіхотських походів.

У неділю ми голилися, одягали чисті білі сорочки й під вечір ішли до мадам Ортанс. Кожної неділі вона різала для нас курку, і ми знову сідали до столу всі втрьох, їли й пили, Зорбас простягав свої довгі ручиська й заволодівав привільною пазухою господині. І коли вже пізно вночі ми поверталися на наше узбережжя, життя здавалося нам доброзичливою, вахлакуватою старою, дуже милою й гостинною, як мадам Ортанс.