Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Я не витримав:

— Зорбасе, ти щось хочеш мені сказати. Ну, давай, народжуй!

Зорбас промовчав, узяв камінець і сильно пожбурив його в відчинені двері.

— Облиш каміння, кажи вже!

Зорбас вигнув дугою зморшкувату шию.

— Ти довіряєш мені, хазяїне? — насилу витиснув він із себе й уп’явся поглядом мені просто в очі.

— Довіряю, Зорбасе,— відповів я.— Хоч би що ти робив, ти не зможеш піти на обман. Якби навіть і хотів — усе одно не зможеш. Ти, скажу я тобі, наче той лев або вовк. Ці звірі ніколи не поводяться, як вівці чи віслюки, ніколи не зраджують своєї вдачі: адже ти весь Зорбас Зорбасом. Від голови до п’ят.

Він похитав головою.

— Але я вже не знаю, куди нас у чорта може занести!

— Зате я знаю, не бійся, чеши вперед!

— Ану, повтори, що ти сказав, хазяїне, додай мені духу! — вигукнув Зорбас.

— Чеши вперед!

Зорбасові очі спалахнули.

— Ось тепер я можу тобі сказати, в чім річ. Уже кілька днів, як засів мені в голові один план, божевільна ідея з’явилася. Та чи ми здійснимо її?

— Ти ще й питаєш? Ми ж для того й прибули сюди, щоб здійснювати божевільні ідеї.

Зорбас витяг шию і глянув на мене радісно, але з острахом.

— Скажи відверто, хазяїне! — вигукнув він.— Хіба ми прибули сюди не заради вугілля?

— Вугілля — то тільки привід, аби не дратувати людей. Хай собі вважають, що ми серйозні підприємці й не дивляться на нас косо. Второпав?

Зорбас роззявив рота — не зрозумів, бо не міг повірити в таке щастя. Нараз до нього дійшло, він кинувся до мене, почепився мені на шию й запитав пристрасно:

— Ти вмієш танцювати? Вмієш?