Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Хай не оминає нас її милосердя!

— Твоє здоров’я, дядьку Анагностисе, живи до ста літ і діждися правнуків!

Старий одним духом випив вино й витер вуса:

— Ні, дитино моя, досить! Діждався онуків — і досить! Усього, що є на світі, не перепробуєш! Пора вже мені, постарів я, спорожніли мої міхи, я вже не можу — хочу, та не можу — засівати дівчат. То нащо мені тоді жити?

Він знову наповнив келихи, добув із пояса горіхів та сушених смокв, загорнутих у виноградне листя, і пригостив нас.

— Поділив я між своїми дітьми все, що мав і чого й не мав! Збіднів я, геть збіднів, та мені байдуже — бог милостивий!

— Бог милостивий, дядьку Анагностисе,— крикнув Зорбас у вухо старому,— та не до нас: не дає він нам, скупердяга!

Але старий хазяїн насупив брови.

— Е, ти, куме, бога не лай,— сказав він суворо.— Не лай, адже він чекає на нас, бідолашний!

У цей час мовчазна, покірлива пані старостиха принесла на череп’яній тарілці смажені кабанячі яєчка й великий мідний дзбан вина. Поставивши все це перед нами, вона відступила від столу, випросталася, схрестила руки й опустила очі.

Я не міг навернутися до цієї страви, але ж і відмовлятися було незручно. Зорбас поглянув на мене скоса й усміхнувся.

— Це найсмачніше м’ясо, хазяїне,— запевнив він,— не гидуй!

Старий зареготав:

— Він правду каже, правду, попробуй — сам побачиш. Мозок! Коли принц Георгіос — дай йому, боже, здоров’я! — заїхав до нашого монастиря, ченці накрили йому царський стіл і всім поставили м’ясо, а принцові — велику миску юшки. Узяв принц ложку, помішав юшку і здивувався: «Це квасоля?» —«їж, мій принце,— відповів йому старий ігумен,— їж, а тоді поговоримо».

Попробував принц ложку, другу, третю, виїв усю миску й аж губи облизав. «Що це за диво таке? — питає.— Яка чудова квасоля, просто мозок!» — «Не квасоля це, мій принце» — сміється ігумен,— не квасоля, це ми почистили всіх півнів у єпархії!»

Старий засміявся й наколов виделкою шматочок кабанячого яєчка.

— Царська страва! — мовив він.— Ану, розкрий рота.

Я розкрив рота, і старий уклав у нього шматочок. Потім знову наповнив келихи, ми випили за здоров’я його онука, і дідові очі заблищали.

— А ким би ти хотів бачити свого онука, дядьку Анагностисе? запитав я.— Скажи нам, щоб і ми йому того побажали.

— Та чого я можу бажати, дитино моя? Аби тільки пішов праведним шляхом. Щоб виріс доброю людиною, одружився, виростив дітей та онуків, І щоб одне з його дітей було схоже на мене. Щоб старі, побачивши йог казали: «Ти ба як він схожий на покійного Анагностиса прости господи його душу, добрий був чоловік».