Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Зорбас надовго поринув у задуму, прагнучи зрозуміти мої слова.

— Я,— озвався він нарешті,— кожної миті дивлюся смерті в очі, дивлюся й не лякаюсь, однак ніколи, ніколи не кажу: «А мені подобається». Ні, аж ніяк мені це не подобається. Хіба я не вільний чинити як хочу? Я з цим не згоден!

Він примовк, але невдовзі знову закричав:

— Ні, я не підставлю смерті шию, як баран, не скажу: «Заріж мене, моя пані, щоб я потрапив до раю!»

Я мовчав. Зорбас обернувся й люто глянув на мене.

— Хіба я не вільний чинити як хочу? — знову загорлав він.

Я мовчав. Сказати «Так!» необхідності, перетворити неминучість на власну вільну волю — це, мабуть, єдиний шлях людини до спасіння. Я знав це, тому мовчав.

Зорбас, побачивши, що я вже нічого не можу йому сказати, обережно, щоб не розбудити папугу, підняв клітку, ліг і поставив її біля своєї голови.

— На добраніч, хазяїне,— промовив.— Годі вже.

Теплий південний вітер віяв звідкись із Африки, і від його тепла наливалися плоди й овочі Кріту і груди крітянок. Я підставляв йому лоб, губи, шию, і під його струменями ріс, аж тріщав, наче плід, мій розум.

Я не міг заснути. Не хотілося. В голові не було жодної думки, я тільки відчував у теплій темряві цієї ночі, як десь глибоко в мені щось визріває. Я переживав наяву дивовижне видовище, ясно бачив, що я перероджуюсь. Просто перед моїм зором яскраво, відкрито творилося те, що завше твориться потай від нас у найтемніших закутках душі. Я сидів край берега моря і стежив за дивом.

Поблідли зірки, небо посвітліло і на його тлі проступили, мов окреслені тонким пером, гори, дерева й чайки. Розвиднялося.

Минуло чимало днів. Дозріли злаки й посхиляли важкі від зерна голови, цикади на маслинах перетирали повітря, блискучі комахи повнили дзвоном гаряче сяйво дня, море парувало.

Зорбас ще вдосвіта мовчки подався на гору й заходився довершувати канатну дорогу. Незабаром уже стояли стовпи, на них натягли канат, на канат почепили гаки. Повернувся Зорбас із роботи пізно ввечері геть утомлений, розпалив вогнище, зварив їсти, і ми вечеряли, намагаючись не розбуркати в собі великих демонів кохання, смерті й жаху. Не заводили мови ні про вдову, ні про мадам Ортанс, ні про бога, тільки мовчки вдивлялися в темну морську далечінь.

Якось уранці я встав, умився, і мені здалося, ніби так само й цілий світ устав і вмився, наче народився заново. Я пішов до села. Ліворуч непорушно лежало фіалково-синє море, праворуч, мов військо із золотими списами, стояли жита. Я проминув смокву Хазяйської доньки, укриту зеленим листям і дрібненькими плодами, швидко, не озираючись, пройшов повз удовин сад і опинився в селі. Заїздик стояв порожній, осиротілий, зяючи темними провалами вікон і дверей, кімнатки стали пустками, у дворі вешталися собаки. У кімнаті небіжчиці вже не було ні ліжка, ні стільця, ні скрині, все розікрали, тільки в кутку лежала запилена, дірява й стоптана пантофля з червоною китицею. Вірна своїй господині, вона ще зберігала форму її ноги; ця убога пантофля, далеко чуйніша від людських душ, досі не забула рідної змученої ноги.

Я забарився, тож Зорбас уже встиг розпалити вогонь і готувався куховарити; підвівши голову й зиркнувши на мене, він умить зрозумів, звідки я повернувся. Брови його насупились. Замкнутий уже багато днів підряд, цього вечора Зорбас нарешті відкрив душу.

— Всякий біль, хазяїне,— мовив він, ніби виправдовуючись,— розтинає моє серце, та воно одразу зростається, навіть рубця не видно, хоч усе вже геть посічене — самі затягнуті рани. Тому я й тримаюся.

— Щось ти дуже швидко забув бідолашну Бубуліну,— сказав я, і мій голос мимоволі прозвучав різко.

Зорбас ображено сказав:

— З’являється щось нове, нові плани, я перестаю згадувати вчорашнє, перестаю думати про те, що буде завтра, мене обходить лише те, що діється сьогодні, в цю хвилину. Кажу собі: «Що ти зараз робиш, Зорбасе? — Сплю.— Ну, то хай тобі спиться добре! — Що ти зараз робиш, Зорбасе? — Працюю.— Ну, то хай тобі працюється добре! — Що ти зараз робиш, Зорбасе? — Обіймаю жінку.— Ну, то обіймай же її добре, Зорбасе, забудь про все, нічого іншого нема на світі, лише ти й вона, тож уперед!»