Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Не знаєш! — вигукнув Зорбас, і очі його округлились від подиву.

Так само вони округлились і тієї ночі, коли він запитав, чи буду я танцювати, а я відповів, що не вмію.

Помовчавши, він раптом вибухнув:

— То на стобіса ж оті талмуди, що ти їх читаєш? Нащо ти їх читаєш? Якщо вони про це нічого не кажуть, то що ж вони кажуть?

— Вони виражають сум’яття людини, яка не може відповісти на те, про що ти питаєш, Зорбасе.

— Чхав я на те сум’яття! — крикнув Зорбас, обурено тупнувши ногами в камінь.

Від несподіваного крику папуга в клітці аж підскочив.

— Канаваро! Канаваро! — загорлав він, ніби кличучи на допомогу.

— Та замовкни ти! — гримнув на нього Зорбас і гупнув кулаком по клітці.

Потім знову звернувся до мене:

— Я хочу, щоб ти мені сказав, звідки ми приходимо і куди йдемо. Ти ось уже стільки років грієш лоба над усякими премудростями, вже не одну тонну паперу списав, то вже мав би до чогось доглупатись!

Голос його був сповнений такої муки, що мені аж дух забило. О, якби ж то я міг відповісти йому!

У глибині душі я відчував, що найвище, чого може досягти людина, не є ні Знання, ні Честь, ні Гідність, ні Звитяга, а щось інше, далеко вище, далеко героїчніше, щось на відчай душі: Страх, священний Жах. Що є за тим священним Жахом? Туди людський розум не годен сягнути.

— Не відповідаєш? — з мукою запитав Зорбас.

Я спробував розтлумачити своєму другові, що таке священний Жах:

— Ми такі собі малесенькі черв’ячки, Зорбасе, на листочку велетенського дерева. Той листочок — наша Земля, а решта листя — то зірки, рух яких ти бачиш уночі. Ми повзаємо по нашому листочку, обмацуємо його з трепетом, нюхаємо — він або пахне приємно, або смердить, пробуємо на смак — чи годиться їсти, стукаємо в нього — і він відлунює й стогне, як жива істота.

Окремі люди — найвідважніші — досягають краю листочка, вдивляються в хаос широко відкритими очима, прислухаються, нашорошивши вуха. І здригаються, зрозумівши, яка страхітлива прірва між ними, і вслухаються в шум, що йде від інших листків велетенського дерева. А тоді помічають, як із його коріння підіймаються соки й повнять їхні серця. І схилені отак над безоднею, нараз відчувають усім тілом, усією душею, як їх проймає жах. З цієї миті починається...

Я зупинився. Хотів був сказати: «З цієї миті починається Поезія», та мені раптом здалося, що Зорбас цього не зрозуміє, тож я замовк.

— Що починається? — нетерпляче запитав Зорбас.— Чому ти не доказуєш?

— ...починається велика небезпека. Одним паморочиться в голові, й вони марять, інші з ляку силкуються знайти відповідь, яка б додала їм духу, а тому кажуть: «Бог», ще інші вдивляються в прірву за краєм листочка і спокійно, мужньо мовлять: «А мені подобається».