Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Та й ти теж добре тиснеш! Ану, ще міцніше, якщо можеш!

— Досить уже,— крикнув я,— ходімо вип’ємо за дружбу!

Я став між ними — Зорбас праворуч, Манолакас ліворуч від мене — і ми подалися на наше узбережжя.

— Гарний буде цього року врожай,— сказав я, аби перевести мову на інше.— Дощі йдуть часто.

Однак вони не відгукнулися — обидва ще були збуджені. Тепер я покладав надію тільки на вино — ми саме дійшли до нашої халабуди.

— Ласкаво прошу, капітане Манолакасе, до нашого вбогого гнізда! — сказав я.— Зорбасе, підсмаж-но ковбаси та почастуй нас!

Манолакас усівся на камені перед халабудою. Зорбас підпалив купку паліччя, приготував закуску й наповнив по вінця три склянки.

— Ваше здоров’я,— мовив я, підносячи склянку.— Твоє здоров’я, капітане Манолакасе! Твоє здоров’я, Зорбасе! Почаркуйтеся!

Вони почаркувалися, Манолакас вилив кілька крапель вина на землю.

— Хай отак витече моя кров,— мовив він урочистим тоном,— хай отак витече моя кров, якщо я здійму колись на тебе руку, Зорбасе!

— Нехай так само витече й моя кров,— сказав і Зорбас, проливаючи й собі на землю вино,— якщо я згадаю колись про вухо, яке ти мені відкусив, Манолакасе!

На світанку Зорбас підвівся на ліжку й розбудив мене:

— Спиш, хазяїне?

— Чого тобі, Зорбасе?

— Мені снився сон. Чудний сон. А тому мені здається, що невдовзі нас чекає дорога. Ось послухай, яка кумедія. Начебто стоїть отут у затоці великий пароплав, не пароплав — ціле місто. Дає гудок до відплиття. А я начебто біжу з села, щоб устигнути на нього, і тримаю в руці папугу. Прибігаю, сходжу на пароплав, аж тут підходить капітан. «Квиток!» — кричить мені. «Скільки коштує?» — питаю я й дістаю з кишені повну жменю паперових грошей. «Тисяча драхм!» — «Ой, лихо! А вісімсот не буде?» — питаю його. «Ні, тисяча».— «Не маю я тисячі, візьми оце!» — «Тисяча, і ні драхми менше! А ні, то забирайся звідси, швидко!» Розсердився тоді і я: «Слухай, капітане,— кажу йому,— краще візьми оці вісімсот, поки даю, бо інакше я прокинусь, і ти, нещасний, не матимеш і цих!»

Зорбас розреготався й додав:

— Ну ти бачиш, що воно за машина така — людина?

Даєш їй хліб, вино, рибу, редиску, а вона кривиться. І сміх, і сльози. Фабрика! Є в нас у голові, здається мені, таке кіно, з тих ото, в яких говорять.

Раптом Зорбас підхопився з ліжка й стривожено вигукнув:

— Але до чого тут папуга? Що означає папуга, який був при мені? Чи це не...