Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Мадам Ортанс важко зітхнула й міцно, пристрасно обняла розп’ятого Христа.

— Канаваро мій... Канаварчику мій..,— у маренні шепотіла вона, притискаючи розп’яття до опалих грудей.

— Вже починає заговорюватися,— пробурмотіла тітка Леньо.— Мабуть, побачила свого ангела й злякалася... Скидаймо хустки та ходімо до неї.

— Та ти що, побійся бога! — жахнулася пані Маламатеня.— Живу будемо оплакувати?

— Е-е, пані Маламатеньо,— просичала тітка Леньо,— тобі що — байдуже до оцих скринь, до її одягу, до того добра, що в крамничці, до курей та кролів у дворі? Хто вхопить, того й буде!

Сказавши це, вона підхопилася на ноги, за нею кинулась і її роздратована подруга. Вони поскидали свої чорні хустки, порозпускали рідке сиве волосся і вп’ялися руками в спинку ліжка. Тітка Леньо перша подала сигнал, затягнувши тонким пронизливим голосом:

— І-і-і-і!

Зорбас підскочив до старушенцій, ухопив їх за волосся й сіпнув назад.

— Замовкніть, смердючі ворони! — проревів він.— Вона ж іще жива, чорти б вас забрали!

— У-у, старий дурень! — прогарчала пані Маламатеня, натягуючи на голову хустку.— І де ти в біса взявся! Заброда!

Пронизливі крики дійшли до слуху багатостраждальної морської вовчиці, мадам Ортанс, солодке видиво зникло, флагманський корабель потонув, смаженина, шампанське й напахчені бороди щезли, і вона знову опинилася в лабетах смерті на своїй смердючій постелі — на краю світу. Вона спробувала підвестися, ніби хотіла втекти, врятуватися, та одразу ж безсило впала на спину і знову тихо, жалібно простогнала:

— Не хочу помирати... Не хочу...

Зорбас нахилився над нею, приклав свою мозолясту ручиську до її гарячого лоба, відгорнув з обличчя прилипле волосся, і його пташині очі налилися слізьми.

— Мовчи, мовчи, серденько моє,— прошепотів він,— я Тут, я Зорбас, не бійся!

І до мадам раптом повернулося видіння. Велетенським метеликом кольору морської хвилі, воно вкрило усе ліжко. Вмируща охопила Зорбасове лапище, другою рукою поволі обняла його зігнуту шию, губи її ворухнулися.

— Канаваро мій... Канаварчику мій...

Розп’яття зсунулося з подушки, впало на підлогу й костяний Христос відколовся від хреста. У дворі почувся чоловічий голос:

— Гей, ти, клади курку, кажу тобі, вода вже кипить!

Зорбас тихо зняв руку мадам Ортанс із своєї шиї й підвівся, білий як крейда. Тильним боком долоні витер сльози й глянув на хвору, але нічого не розгледів, ніби осліп. Знову протер очі й аж тоді побачив, що її кволі розпухлі ноги витягуються, а рот кривиться. Ноги сіпнулися раз, і вдруге, простирадло сповзло на підлогу, відкривши напівголе, зарошене потом, розпухле і зжовкле тіло. З горла хворої вихопився страшний крик, ніби її різали, по тому вона враз обм’якла й затихла з широко розплющеними, повними жаху скляними очима.

Папуга скочив на підлогу клітки, вчепився в решітку, глянув униз і побачив, як над його господинею Зорбас простягає свою величезну руку й легенько-легенько, з невимовною ніжністю закриває їй очі...