Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Зорбас розмахнувся й закинув свого костура. Я чув, як він врізався в очерет.

— Кидай ножа! — знову пролунав Зорбасів голос.

Я тихенько, навшпиньках підкрався до них; при світлі зірок устиг помітити, як зблиснув на льоту кинджал, теж падаючи в очерет.

Зорбас поплював у долоні.

— Давай! — вигукнув він і пригнувся, готовий кинутись на ворога.

Та не встигли два силачі схопитися, як я вискочив між них і крикнув:

— Стійте! Йди-но сюди, Манолакасе, іди й ти, Зорбасе! Як вам не сором!

Обидва противники поволі підступили до мене. Я схопив кожного за праву руку.

— Подайте один одному руку! Обидва ви сміливі й дужі, то ж помиріться!

— Він зганьбив мене...— почав був Манолакас, намагаючись вирвати свою руку.

— Тебе не просто зганьбити, капітане Манолакасе! — сказав я.— Все село знає твою хоробрість. Ти не зважай на те, що сталося біля церкви: то була лиха година, що сталося, те сталося, нічого не вдієш! До того ж не забувай, що Зорбас тут гість, македонець, і це великий сором для нас, крітян, піднімати руку на чужинця, який прибув у наш край... Ну ж бо, подай руку, як годиться по-чоловічому, та підемо в нашу халабуду вип’ємо вина, підсмажимо з аршин ковбаси на закуску, щоб замирення було міцне, капітане Манолакасе!

Я обняв Манолакаса за талію, відвів набік і прошепотів на вухо:

— Він же старий, не личить тобі, такому дебелому чолов’язі змагатися з ним!

Манолакас трохи охолов:

— Ну, хай буде так! Заради тебе!

Він ступив крок до Зорбаса й подав йому свою важенну лапу:

— Давай, куме Зорбасе, твою руку. Минулося — забулося!

— Ти відгриз мені вухо,— сказав Зорбас,— ну, та я не шкодую, ось моя рука!

Вони міцно й довго, і щодалі міцніше тисли руки, втупившись один у одного й розпалюючись. Я злякався, що вони зчепляться.

— Добре тиснеш,— мовив Зорбас,— ти молодець, Манолакасе!