Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Я скочив з ліжка, одягся й поспішив до села. Ніч була чудова, свіже повітря пахло левкоями. Незабаром я розгледів у темряві Зорбаса, він ішов повільно, наче був натомлений. Час від часу зупинявся, задивлявся на зірки, щось наслухав, потім знову рушав, і мені було чути стукіт його костура об камінь.

Зорбас уже підходив до саду вдови; повітря пахло лимонним цвітом і жимолостю, з-поміж помаранч зненацька дзвінким струмочком полився солов’їний спів. Соловей щебетав і щебетав у темряві, заворожуючи душу. І Зорбас несподівано зупинився, заворожений тією чарівною красою.

Аж раптом очеретяний тин хитнувся, гостре сухе листя задзвеніло, як сталеві леза.

— Ага, кумцю,— почувся грубий голос,— ага, старий шкарбане, попався!

Я похолов — пізнав той голос.

Зорбас ступив крок, здійняв угору костура й завмер. У світлі зірок мені було добре видно кожен його рух.

— Ти хто такий? — крикнув Зорбас, витягуючи шию.

— Та хто ж, як не я, Манолакас.

— От і йди собі, куди йшов. Чуєш?

— Нащо ти мене зганьбив, Зорбасе?

— Я тебе не ганьбив, Манолакасе, ходи собі, чуєш? Ти богатир, але так сталося, випадок — він сліпий, хіба ти не знаєш?

— Сталося-пересталося, сліпий-пересліпий,— пробурчав Манолакас, і було чути, як він скрипнув зубами,— а от я хочу змити свою ганьбу, і то негайно. Маєш ножа?

— Ні,— відповів Зорбас,— лише костура.

— Ходи візьми ножа. Я чекатиму тут. Ходи!

Зорбас не ворохнувся.

— Боїшся? — зневажливо прошипів Манолакас.— Ходи, кажу тобі!

— А нащо він мені, Манолакасе? — сказав, уже починаючи розпалюватися, Зорбас.— Нащо він мені? Згадай, біля церкви ти, здається, мав ножа, а я ні, та, по-моєму, я добре впорався.

Манолакас заревів:

— А-а, ти ще й насміхаєшся? Натрапив, бач, на мене цієї ночі, коли я озброєний, а ти ні, то можеш брати мене на глузи? Так іди бери ножа, смердючий македонцю, та й поміряємося силою!

— Кинь ножа, а я кину костура, отоді й поміряємось! — крикнув у відповідь Зорбас тремтячим од гніву голосом.— Ну, вперед, смердючий крітянине!