Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Ходімо, хазяїне! — мовив здушеним голосом.

Того вечора Зорбас не хотів узяти в рота ані ріски. «Горло мені стиснуло,— казав,— не можу ковтати». Він промив вухо холодною водою, змочив у ракі вату й наклав пов’язку.

Потім сів на ліжко, підпер голову руками й задумався.

Я сидів на землі, притулившись спиною до стіни. По моїх щоках повільно котилися гарячі сльози. Перед очима стояла страшна картина, я не міг ні про що думати і плакав, як глибоко ображена дитина.

Раптом Зорбас підвів голову й вибухнув криком, ніби продовжував уголос жорстокий внутрішній монолог:

— Кажу тобі, хазяїне, все, що робиться на цьому світі, несправедливе, несправедливе, несправедливе! Я під цим не підписуюсь, я, черв’як, я, слимак Зорбас! Чому вмирають молоді, а живуть руїни? Був у мене маленький синочок, Димитракос, і він помер у три роки! Ніколи, ніколи — чуєш? — я не прощу цього богові! Якщо він надумає з’явитися переді мною, то коли він справжній бог, йому стане соромно! Так, так, йому стане соромно перед слимаком Зорбасом!

Старий скривився — боліло вухо. Кров знову потекла з рани, і він кусав губи, щоб не стогнати.

— Чекай, Зорбасе, я зміню тобі пов’язку.

Я обмив його вухо ракі, взяв помаранчову воду, яку мені прислала вдова — пляшечка лежала на моєму ліжку,— й намочив вату.

— Помаранчова вода? — здивувався Зорбас, жадібно вдихнувши пахощі.— Помаранчова вода? Хлюпни мені й на волосся! Отак, дякую! І на руки! Всю її вилий, ну!

Він ожив. Я вражено дивився на нього.

— Мені здається, що я входжу у вдовин сад,— сказав він.

Його обличчя знову спохмурніло.

— Скільки років потрібно,— прошепотів Зорбас,— скільки років потрібно, щоб із пороху земного витворилося таке тіло! Дивишся, було, на неї й думаєш: «Ех, мав би я двадцять років, і щоб рід людський щез із лиця землі, і щоб залишилась тільки вона,— ми б народили з нею дітей, ні, не дітей — справжніх богів! — і заселили б заново світ!» А тепер...

Зорбас устав із ліжка, очі його були повні сліз.

— Не можу, хазяїне! Треба пройтися, треба разів зо три піднятися на гору, щоб голова охолола... Ех, бідна вдова! Так і тягне завити вовком! Ох, не витримаю!

Він вискочив з халабуди і зник у темряві під горою.

Я ліг на ліжко, загасив лампу й почав знову за своєю гидкою нелюдською звичкою препарувати дійсність, виціджувати з неї кров, видирати з неї м’ясо й кістки, щоб перетворити її на чисту ідею й пов’язати з найзагальнішими законами, аби потім дійти висновку: те, що сталося, сталося за необхідністю. Те, що сталося, було закладене в ритмі світу, воно додає йому гармонії. Після цього висновку залишалось утішити себе мерзотною думкою: те, що сталося, сталось не тільки за необхідністю, але й по справедливості.

Убивство вдови впало жахливою новиною в ту ділянку мого мозку, де все вже відстоялось і підкорилось чіткому порядку ще кілька років тому. Ця новина перевернула мою душу. Проте на криваве видіння враз накинулись усі мої теорії, щоб огорнути його красивими образами й вигадками, зробити безпечним — точнісінько так, як бджоли огортають воском лютого шершня, що пробрався у вулик поживитися медом.

Тож за кілька годин удова вже спочивала в моїй пам’яті спокійна, майже усміхнена, божественно непорушна, перетворившись на символ. У моєму серці вона вже була огорнена воском і не могла здійняти в мені паніку та паралізувати розум. Жахлива короткочасна подія розрослася, розпростерлася в часі й просторі, ставши в один ряд з великими загиблими цивілізаціями, а цивілізації — з долею землі, земля ж — із долею всесвіту, і тому вдова в моїх думках уже поставала підкореною великим законам, примиреною з убивцями, спокійна й божественно непорушна.