Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

У мене стислося серце.

— Твоя правда, Мімітосе, твоя правда! — промимрив я й швидко подався своєю дорогою.

У вуличці край села я наткнувся на діда Анагностиса: спершись на палицю, він уважно розглядав двох жовтих метеликів, що пурхали над весняною травою. Тепер, коли він постарів, і його вже не гризли турботи ні про землю, ні про жінку, ні про дітей, у нього з’явився час подивитися на світ. Помітивши на землі мою тінь, він підвів голову й запитав:

— Здоров був! Куди так рано?

Та побачивши моє стурбоване обличчя, не став чекати відповіді:

— Поспішай, синку, чи застанеш її живою чи ні... Ех, бідолашна!

Широке многотрудне ліжко мадам — її вірне знаряддя праці — було витягнуте на середину тісної кімнатки, від чого в ній стало ще тісніше. Над мадам нахилився її довірений таємний радник у своєму зеленому фраку, в жовтій шапочці, з круглими злими очима — замислений і стривожений папуга. Він дивився на свою господиню, яка стогнала, лежачи на ліжку, різко повертав набік голову, схожу на людську, і прислухався...

Ні, ні, це не був такий знайомий йому стогін пристрасті, і не оте ніжне голубине воркотання, ані сміх від лоскоту... І оцей холодний рясний піт на обличчі його господині, і її лляне волосся, немите й розпатлане, прилипле до скронь, і оце важке метання на ліжку — вперше бачив усе це папуга, тож і непокоївся... Він спробував вигукнути: «Канаваро! Канаваро!», але стиснуте горло не видало ані звуку.

А його сердешна господиня стогнала, і її зів’ялі повні руки сіпали й м’яли простирадло — вона задихалася. Була вона ненафарбована, припухла, від неї гостро тхнуло потом і плоттю, що почала розкладатися.

З-під ліжка виглядали протерті, розтоптані пантофлі мадам; від самого їхнього вигляду стискалося серце — вони завдавали більшого жалю, ніж їхня хазяйка.

Зорбас, сидячи в узголів’ї хворої, дивився на пантофлі й не мав сили відірвати від них очей; він міцно стискав губи, щоб не розплакатися. Я ввійшов у кімнату й став у нього за спиною, але він мене не почув.

Хвора, задихаючись, хапала ротом повітря. Зорбас прудко підхопився, зняв із цвяшка в стіні капелюшок з полотняною трояндою і якось безладно й відчайдушно замахав ним над мадам, ніби намагався роздмухати вогонь у сирих дровах.

Хвора злякано розплющила очі, повела ними довкола себе — все перед нею розпливалося — і Зорбас, і капелюшок з червоною трояндою.

Її огортала темрява; із землі підіймався синій дим, він клубочився, утворюючи то роззявлені в реготі пащеки, то ноги з довгими пазурами, що підкрадалися до неї, то чорні крила.

Бідолашна вп’ялася нігтями в брудну подушку, всю в плямах від сліз і слини, й голосно заволала:

— Не хочу помирати! Не хочу!

Але вже прибули дві сільські плакальниці, почувши запах смерті; вони прослизнули в кімнату й розсілися на підлозі, спершись спиною на стіну.

Папуга, побачивши їх своїм круглим оком, розсердився, витяг шию й крикнув: «Канав...», але Зорбас люто скинув руку до клітки, і папуга проковтнув кінець слова.

В цю мить знову пролунав здушений розпачливий крик:

— Не хочу помирати! Не хочу!