Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Всі здивовано обернулись. Манолакас підвів голову — навпроти нього стояв Зорбас. Він несамовито вимахував руками й кричав:.

— Та як вам не сором? Оце ви такі молодці? Оце ви такі хоробрі? Ціле село вбиває одну жінку! Не соромте Кріту!

— Ти знай своє діло, Зорбасе, не втручайся! — проревів Маврандоніс і підохотив племінника: — Манолакасе, іменем господа й богородиці, бий!

Манолакас швидким рухом притис вдову до землі, уперся коліном їй у живіт і замахнувся кинджалом.

Але вдарити не встиг — Зорбас, заздалегідь обмотавши собі долоню великою хусткою, перехопив руку польового сторожа й почав викручувати з неї кинджал.

Вдова стала на коліна, миттю роззирнулася, шукаючи виходу, але селяни заступили двері, стояли колом у дворі й на лавках, і як тільки побачили, що вона хоче втекти, враз кинулися вперед і тісно зімкнули коло.

Тим часом Зорбас, гнучкий, верткий, мовчазний, зціпивши зуби, змагався з Манолакасом. Я з тривогою стежив за боротьбою, стоячи біля воріт. Пика Манолакаса посиніла від люті, Сіфакас і ще один здоровань кинулись йому на допомогу, але Манолакас дико блиснув на них очима й загорлав:

— Назад! Назад! Не підходьте до мене ніхто!

І знову скажено накинувся на Зорбаса, буцаючи його головою, як бик.

Зорбас мовчав, закусивши губу. Він стиснув, мов лещатами, праву руку польового сторожа й тільки вигинався, ухиляючись від ударів. Оскаженілий Манолакас навалився на Зорбаса, ухопив зубами його вухо й потяг, намагаючись відкусити. Бризнула кров.

— Зорбасе! — злякано крикнув я й кинувся рятувати його.

— Тікай, хазяїне,— вигукнув він,— не втручайся!

Й, стиснувши кулак, щосили вдарив Манолакаса нижче пояса. Лютий звір враз обм’як, зуби його розімкнулися й випустили напіввідкушене вухо, а синє обличчя пожовкло. Зорбас одним поштовхом звалив його на землю, видер з руки кинджал і, стукнувши ним об камінь, перебив навпіл.

Хусткою він витер кров, що бігла з вуха, потім обтер мокре від поту обличчя, і по ньому розмазалася кров. Випроставшись, Зорбас повів довкола себе вибалушеними, налитими кров’ю очима, і крикнув удові:

— Вставай, ходімо зі мною!

І рушив до воріт.

Вдова в нелюдському пориві звелася на ноги, зібрала всю свою силу і вже хотіла була кинутись бігти, але не встигла. Старий Маврандоніс блискавкою впав на неї, звалив на землю, тричі обмотав її волосся навколо своєї руки і, змахнувши кинджалом, відтяв їй голову.

— Беру гріх на себе! — крикнув він, кидаючи голову вдови на поріг церкви.

І перехрестився.

Зорбас обернувся, побачив, що сталося, вирвав жмут волосся з вуса й застогнав. Я підійшов до нього, смикнув за руку; він нахилився, глянув на мене — дві великі сльози тремтіли на його віях.