Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Мімітосе,— сказав я йому,— біжи в Кало Хорйо, поклич лікаря.

Мімітос, щоб не бити чоботи дорогою, миттю скинув їх і взяв під пахву.

— Знайди лікаря, передай йому від мене велике вітання. Нехай сідає на мула й жене сюди без ніяких. Мадам, скажи йому, тяжко хвора. Простудилась вона, простудилася, бідолашна. Отак йому скажи. Ну, хутчій.

— Уже йду!

Він поплював у долоні, радісно поплескав у них, проте не рушив з місця.

— Ходи, кажу тобі!

Але він стояв — підморгнув мені, лукаво посміхнувся й сказав:

— Хазяїне, я сьогодні відніс тобі пляшечку помаранчевої води... Подарунок.

Він трохи почекав, поки я спитаю, хто мені послав той подарунок, та я мовчав.

— І ти не питаєш, хто тобі її послав, хазяїне? — захихотів він.— То тобі для волосся, казала, щоб пахло.

— Швидше йди! Мовчи!

Мімітос засміявся, знову поплював у долоні й вигукнув:

— Гоп! Гоп! Христос воскрес!

І зник.

Великодні танці під тополями були в розпалі. Коло вів смаглявий дужий юнак років двадцяти, бритва ще не торкалася його щік, які поросли довгим пухом, а його відкриті груди чорніли від густого кучерявого волосся. З закинутою назад головою він бив у землю ногами, мов крилами, час від часу кидаючи погляд на котрусь із дівчат, і тоді крізь смагу обличчя дико зблискували білки його очей.

Мені було радісно й водночас тривожно. Я повертався від мадам Ортанс. Доглянути за нею попрохав одну жінку, і ось тепер спокійно прийшов подивитися, як танцюють крітяни. Побачивши дядька Анагностиса, сів біля нього на лаву.

— Хто цей хлоп’яга, що веде коло? — запитав я старого у вухо.

Дядько Анагностис засміявся й відповів, милуючись хлопцем:

— Мов архангел, бісова дитина, архангел, що забирає Душі. Це ж Сіфакас, чабан. Цілий рік пасе в горах отару, і тільки на Великдень спускається побачити людей та потанцювати.

Він зітхнув.