Розділ «Оповідання та новели»

Огден наточує з сулії ще бурбонського й підсовує пляшку мені.

— По-моєму, — кажу я, ковтнувши ще наперсток королівського трунку, — цей залізничний грабіжник зовсім не кретин, якщо вибрав ці краї для тимчасової схованки. Овече ранчо, — кажу, — найкраща схованка. Кому спаде на думку шукати такого запеклого злочинця серед співучих пташок, ягнят і польових квіточок? А, до речі, — кажу я, вдаючи, ніби придивляюся до Генрі Огдена, — чи були в пресі якісь зовнішні прикмети цього бандюги-одинака? Скажімо, вказівки на зріст, комплекцію, кількість коронок у роті чи фасон одягу?

— Нічогісінько, — відповідає Огден, — він був у масці, й ніхто його як слід не роздивився. Але відомо, що то славнозвісний залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, бо він завжди промишляє сам, і ще у вагоні знайшли носовичок з його монограмою.

— Хоч би там як, — кажу я, — а Чорний Білл мені подобається. Що за шикарна ідея загубитися серед овечих просторів! По-моєму, його не знайдуть.

— Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів тому, хто його спіймає, — каже Огден.

— Чхав я на ці гроші, — кажу я, дивлячись містерові Вівчареві просто в очі. — З мене досить і дванадцяти доларів на місяць, які я одержую у вас... Мені потрібно перепочити і ще відкласти якийсь долар на квиток до Тексаркани, де проживає моя овдовіла матінка. Якби Чорний Білл, — веду я далі, багатозначно дивлячись на Огдена, — скажімо, місяць тому забився сюди... і купив невеличке овече ранчо, і...

— Годі, — каже Огден, підводячись із стільця й люто блискаючи скельцями окулярів. — Ви натякаєте на...

— Нічого схожого, — кажу я, — ні на що не натякаю. Просто беру гіпотезу. Повторюю: якби Чорний Білл забився сюди й купив овече ранчо, і найняв мене няньчити ягнят, і при тому поводився б зі мною чесно й по-товариському, як оце ви, то йому не треба було б мене остерігатися. По-моєму, людина завжди людина, хоч би які ускладнення вона мала з вівцями чи залізницею. Тепер ви знаєте мою точку зору.

Пика в Огдена почорніла — ну чисто тобі кавова гуща на дні казанка. Секунд за дев’ять він трохи відійшов і засміявся.

— Ви молодець, Сент-Клере, — каже. — Якби я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритись вам. Давайте ще раз у сімку. Якщо, звісно, ви не гидуєте зіграти в карти з залізничним грабіжником.

— Я вже виклав вам свої погляди в усній формі, — кажу, — і без ніяких задніх думок.

Тасуючи після першої партії, я ніби ненароком запитую Огдена, звідки він.

— О, — відповідає він, — я з долини Міссісіпі.

— Гарне місце, — кажу я. — Часто, бувало, зупинявся. Хоча простирадла там вогкуваті, а їжа просто нікудишня. А я, — кажу, — з Тихоокеанського узбережжя. Може, бували коли-небудь?

— Жахливі протяги, — каже Огден. — А ви якщо будете на Середньому Заході, то тільки згадайте моє ім’я, і вам дадуть грілку в постіль і наллють каву крізь ситечко.

— Гаразд, — відповідаю, — я ж не намагався випитати номер вашого особистого телефону чи дівоче прізвище вашої тітки, яка викрала пресвітеріанського священика з Камберленда. Нащо воно мені. Я тільки хотів сказати, що в руках у вашого чабана ви в цілковитій безпеці. Та не бийте винову карту чирвою, вгамуйте свої нерви.

— Досить про одне й те саме, — каже Огден і знову сміється. — Та якби я був Чорним Біллом і подумав, що ви мене запідозрили, то давно б порішив вас із вінчестера і цим вгамував свої нерви. Чи не так?

— Не обов’язково, — кажу я. — Той, у кого вистачило мужності самотужки пограбувати поїзд, не зробить такої дурниці. Я доволі блукав по світу і знаю: дружба у них на першому плані. Не те, щоб я нав’язувався вам у приятелі, містере Огден, — пояснюю, — бо хто ж я? Всього тільки чабан на вашому ранчо; але якби обставини були кращі, то ми б могли заприятелювати.

— Будь ласка, забудьте на деякий час овець, — каже Огден, і зніміть колоду.

Минає ще днів чотири, і от якось, коли мої ягнята полуднували біля струмка, а я священнодіяв над кавою, переді мною виник, нечутно під’їхавши по траві, таємничий вершник у вбранні тієї особи, яку він намагався вдавати. Це був якийсь гібрид канзаського сищика, ковбоя Буффало Білла[479] й гицеля з Батон-Ружа[480]. Підборіддя й очі цього фрукта не говорили про те, що він має бойовий досвід, і я відразу збагнув, що це рядова нишпорка.