Розділ «Оповідання та новели»

— Гроші на бочку? — питаю я.

Ватажок оперативно радиться зі своїми вояками. Вони вивертають кишені й досліджують їхній вміст. Усі гуртом натрусили сто два долари тридцять центів готівкою й купку жувального тютюну на тридцять один долар.

— Під’їдь, начальнику, ближче, — кажу я, — й нахилися нижче.

Він так і зробив.

— Я чоловік бідний і упосліджений, — кажу йому. — Ганяю, мов той пес, за дванадцять доларів на місяць, намагаючись не розпустити тварин, які тільки й думають про те, щоб порозбігатися. Я, — кажу, — ще не дійшов до такого занепаду, як штат Південна Дакота, але й моє становище — катастрофа для людини, яка досі бачила баранів хіба що у вигляді баранячих відбивних. Я зубожів тому, що не справдилися мої мрії, і ще в цьому винні енна кількість рому та особливого сорту коктейлю, який подають на Пенсільванській залізниці на всіх вокзалах від Скрантона до Цінціннаті: суміш сухого джину, французького вермуту, соку з одного лимона й добрячої дози померанцевої гіркої. Якщо колись побуваєте в тих краях, неодмінно скуштуйте. І все-таки, — кажу, — я ще ніколи не підводив друзів. Я був вірним їм, коли вони жили розкошуючи, і ніколи не зрікався їх, коли попадав у халепу. Але, — веду далі, — тут не зовсім дружба. Дванадцять доларів на місяць — це скоріше можна назвати далеким знайомством. Червоні боби й кукурудзяний хліб — це навряд чи підходяща пожива для дружби. Я бідний чоловік, — кажу, — і маю матір удовицю в Тексаркані. В домі ви знайдете Чорного Вілла, кажу, — він спить на койці в кімнаті праворуч. Він той, хто вам потрібен; у цьому я пересвідчився з його слів і розмов. Зрештою, до певної міри він був мені другом, — пояснюю, — ніколи я не скотився так низько, ніякі скарби всіх копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але, — кажу я, — щотижня половина бобів була червива, а дров завжди не вистачало.

— Ви краще йдіть обережніше, джентльмени, — попереджаю я. Іноді він буває нестриманий і, пам’ятаючи про його недавню професію, можна ждати всяких сюрпризів, якщо заскочити його зненацька.

Вершники злазять на землю, прив’язують своїх коней, знімають з передків усю амуніцію та іншу бойову техніку, й навшпиньки заходять до будинку. А я дибуляю назирці, немов Даліла, коли вона вела Філіпа Стейна до Самсона[481].

Командир загону щосили термосить Огдена, щоб розбудити його. Тільки-но він схоплюється з койки, як іще двоє шукачів винагороди хапають його за руки й за ноги. Огден хоч худий, однак з біса міцний, і дарма що сили нерівні, так пригощає напасників, що любо-мило глянути.

— Що це значить? — питає він, коли його нарешті подужали.

— Ви попалися, містере Чорний Білле, — каже начальник. — Ото й усе.

— Це порушення закону, — заявляє Генрі Огден, розлютившись іще дужче.

— То було порушення закону, — відказує охоронець миру й добра. — Канзас-Техаський експрес вас не чіпав, а за пустощі з казенними пакунками по голівці не погладять.

Він умощується Генрі Огденові на живіт і починає старанно й скрупульозно нишпорити в його кишенях.

— Ви ще в мене попрієте за ці фокуси, — каже Огден, тим часом і сам уже добряче впрівши. — Я можу довести, хто я такий.

— Я теж можу, — каже ватажок і виймає з внутрішньої кишені піджака Огдена жменю новеньких банкнотів Другого Державного банку міста Еспінози. — Жодна з ваших фальшивих візитних карток не скаже більше, ніж ця валюта, якщо ви почнете викручуватись. А тепер вставайте, поїдете з нами спокутувати свою провину.

Генрі Огден злазить з койки й пов’язує краватку. Після того як у нього знайшли банкноти, йому наче заціпило.

— Бач, до чого домудрувався, — захоплено каже шериф. Зашився в таку діру й купив собі невеличке овече ранчо. Адже тут і голос людський рідко почуєш. Хитра схованка, я такої ще зроду не бачив, — каже він.

Один з його підручних іде до загороди для стрижки овець і знаходить там другого чабана, мексиканця на прізвисько Джон-Дивак; той сідлає Огденового коня, а всі шерифові помічники сідають на коней і, щільно оточивши свого бранця, ведуть його до міста, тримаючи зброю напоготові.

Огден перед від’їздом перепоручає ранчо Джонові-Дивакові й віддає йому накази, як стригти і де випасати овець, немов би збирається невдовзі повернутись.

А години через дві можна було бачити, як певний Персіваль Сені-Клер, екс-чабан із ранчо Чіквіто, маючи в кишені сто дев’ять доларів — платню за роботу і гроші за кров, їхав у південному напрямку на іншому коні, вкраденому на тому самому ранчо.