Розділ «Оповідання та новели»

Містер Ральф Спенсер, фенікс[475], що постав з попелу Джиммі Валентайна, який згорів у полум’ї раптового та всезмінюючого кохання, залишився у Елморі та благоденствував. Він відкрив взуттєвий магазин, і торгівля йшла непогано.

У товаристві він також користувався успіхом і мав багато друзів, йому пощастило здійснити й те, чого прагнуло його серце. Він познайомився з міс Аннабел Адамс, і його все більше й більше захоплювали її чари.

Під кінець року становище містера Ральфа Спенсера було таке: він здобув пошану товариства, його торгівля взуттям процвітала, він заручився з Аннабел і мав через два тижні одружитись. Містеру Адамсу, типовому провінціальному банкіру, подобався Спенсер. Аннабел пишалася ним майже так само, як кохала його. У родинах містера Адамса та заміжньої сестри Аннабел він почував себе так, ніби вже став їх родичем.

Одного дня, сидячи в своїй кімнаті, Джиммі написав такого листа, якого послав на надійну адресу одному з своїх старих друзів у Сент Луїсі:

“Дорогий друже!

Я хотів би, щоб у наступну середу ввечері о дев’ятій годині ти був у Саллівена в Літл-Рок. Я хочу, щоб ти закінчив для мене деякі дрібні справи. Я також хочу зробити тобі подарунок: мій набір інструментів. Знаю, що ти будеш радий одержати їх: інших таких не добудеш і за тисячу доларів. Так от Біллі, я кинув старі діла вже рік тому. Придбав гарний магазин. Чесно заробляю на життя і за два тижні збираюсь оженитись на найкращій дівчині в світі. Тільки це і є життя, Біллі, — чесне життя. Навіть за мільйон я не торкнувся б тепер і долара чужих грошей. Я збираюся, коли оженюся, все продати та вирушити на захід: там буде менше небезпек, що доведеться розплачуватись за старе. Кажу тобі, Біллі, вона ангел. Вона вірить в мене, і нізащо в світі я не зробив би тепер нечесного вчинку. Будь же у Саллі, бо мені треба з тобою бачитись. Я захоплю інструмент з собою.

Твій старий друг Джиммі”

У понеділок увечері, після того як Джиммі написав цього листа, Бен Прайс без усякого розголосу прибув до Елмора на тряському найманому візку. Він спокійно прогулювався вулицями міста, поки не з’ясував усе, про що хотів дізнатися. З аптеки, напроти взуттєвої крамниці Спенсера, він добре розглядів самого Ральфа Д. Спенсера.

— Збираєтесь оженитись на дочці банкіра, чи не так, Джиммі? — тихо промовив Бен сам до себе. — Ну, що ж, не знаю!

Наступного ранку Джиммі снідав у Адамсів. Він збирався у цей день поїхати у Літл-Рок замовити собі костюм для весілля та купити що-небудь гарненьке для Аннабел. Вперше він залишав місто з того часу, як прибув до Елмора. Минуло більше року відтоді, як він вчинив свою останню “справу” і він гадав, що тепер можна рискнути й безпечно виїхати.

Після сніданку всією сім’єю вони попрямували до центра міста — містер Адамс, Аннабел, Джиммі та одружена сестра Аннабел з двома дочками, п’яти й дев’яти років. Коли вони проходили повз готель, де й досі жив Джиммі, він збігав нагору до себе в кімнату і взяв з собою чемоданчик. Потім вони пішли далі, в напрямку до банку. Там стояв запряжений візок Джиммі й чекав на нього Долф Гібсон, який мусив відвезти його на залізничну станцію.

Всі увійшли за високі поруччя з різьбленого дуба до операційного приміщення і разом з усіма Джіммі, бо майбутнього зятя містера Адамса радо вітали всюди. Клеркам було приємно, коли з ними здоровкався красивий, люб’язний молодий чоловік, який збирався оженитись на міс Аннабел. Джиммі поставив свій чемоданчик долі. Аннабел, серце якої було переповнене щастям і жвавістю молодості, наділа капелюх Джиммі та схопила чемоданчик.

— Хіба з мене не вийде хороший комівояжер? — сказала Аннабел. — Господи, Ральфе, який він важкий! Наче він повний золотих злитків.

— Там партія нікельованих ріжків для взуття, яку я збираюсь повернути, — спокійно промовив Джиммі. — Щоб не витрачатись на пересилку, думаю відвезти їх сам. Я стаю страшенно економним.

У елморському банку тільки-но зробили підвал з сейфом для зберігання цінностей. Містер Адамс дуже ним пишався і кожного примушував його оглядати. Підвал був невеличкий, але мав нові патентовані двері. Вони замикались трьома сталевими засувами, які мали годинниковий механізм і ставали на місце від одного повороту ручки. Містер Адамс, сяючи усмішкою, пояснював його дію містеру Спенсеру, який ввічливо слухав, але, здавалося, не дуже розумів ці пояснення. Двоє дітей, Мей та Агата, були захоплені блискучим металом, чудернацькими годинниками та кнопками.

Поки вони були зайняті цим, до банку ввійшов, наче прогулюючись, Бен Прайс і став, спершись на лікоть та поглядаючи час від часу за поруччя. Касирові він сказав, що йому нічого не треба, він тільки почекає тут одного знайомого.

Раптом пролунав жіночий зойк і знялась метушня. Непомітно для дорослих дев’ятирічна Мей у запалі гри замкнула Агату в підвалі. Вона зачинила двері на засуви та повернула ручку комбінованого замка так, як це робив містер Адамс, коли показував сейф.

Старий банкір кинувся до ручки і рвонув її з усієї сили.

— Двері не можна відчинити, — простогнав він. — Годинник та сполучний механізм не заведені. Мати Агати знову істерично скрикнула.

— Тихо! — сказав містер Адамс, піднімаючи тремтячу руку. Замовкніть усі на хвилину! Агата, — покликав він якомога гучніше. — Слухай мене!