Розділ «Оповідання та новели»

У тиші, що настала, до них долетів ледве чутний вереск дитини, яку в темному підвалі охопив панічний жах.

— Дитинко моя дорога! — голосила мати. — Вона помре від жаху! Відчиніть двері! О, зламайте їх! Невже ви, чоловіки, нічого не можете зробити?

— Ближче ніж у Літл-Року нема нікого, хто міг би відчинити ці двері, — промовив містер Адамс тремтячим голосом. — О Господи! Що робити, Спенсер? Дитина... вона не витримає там довго. У підвалі не вистачить повітря, а крім того з нею зробляться судоми від жаху.

Мати Агати, втрачаючи розум, била в двері підвалу кулаками. Хтось навмання запропонував динаміт. Аннабел повернулась до Джиммі, її великі очі були повні болю, але вона ще не втратила надії. Жінці здається, що нема нічого неможливого для мужчини, якого вона обожує.

— Чи не можете ви зробити що-небудь, Ральф? Спробуйте!

Він глянув на неї з дивною, м’якою посмішкою, яка з’явилась на його губах та в його проникливих очах.

Аннабел, — сказав він, — ви подаруєте мені цю троянду, яку ви носите?

Ледве вірячи, що вона правильно його зрозуміла, Аннабел зняла бутон троянди, приколотий до її сукні, і дала йому. Джиммі віткнув його у жилетну кишеню, швидко скинув піджак і засукав рукава. З цього моменту зник кудись Ральф Д. Спенсер, а його місце зайняв Джиммі Валентайн.

— Відійдіть геть від дверей, усі відійдіть! — коротко скомандував він.

Він поставив на стіл свій чемоданчик і відкрив його. Здавалося, що з цієї хвилини він перестав усвідомлювати присутність інших. Тихо насвистуючи про себе, як він завжди чинив за роботою, Джиммі швидко розклав по порядку дивні блискучі знаряддя. У глибокій мовчанці, не рухаючись, всі стежили за ним, наче зачаровані.

За хвилину улюблене свердло Джиммі м’яко врізалось у сталеві двері. Через десять хвилин, побивши свої власні зломницькі рекорди, він відімкнув засуви та відчинив двері.

Агата, майже непритомна, але ціла й неушкоджена, впала в обійми матері.

Джиммі Валентайн надів піджак, вийшов за поруччя і попрямував до вихідних дверей. Коли він ішов до виходу, йому здалося, що він почув далекий знайомий голос, який покликав: “Ральф!”. Але він не зупинився.

У дверях на його шляху стояв якийсь огрядний чоловік.

— Здоров, Бен! — сказав Джиммі з тою ж чудною посмішкою. — Знайшов нарешті, так? Ну, гаразд, ходімо. Тепер, мабуть, вже все одно.

Тоді Бен Прайс повівся досить дивно.

— Я гадаю, ви помилились, містере Спенсере, — сказав він. — Мені здається, що ми з вами не знайомі. Хіба це не вас чекає там візок?

І Бен Прайс повернувся та пішов вулицею геть.

Вибране[476]

Як ховався Чорний Білл[477]