Розділ «Оповідання та новели»

— Пасеш вівці? — питає він мене.

— Далебі, — відповідаю, — я так вражений вашою незвичайною кмітливістю, що в мене просто не вистачає духу твердити, ніби я підмальовую старовинну бронзу чи змазую велосипедні втулки.

— Не дуже ти схожий на чабана, як подивитися на тебе та послухати твою мову, — каже він.

— Зате ви, як послухати, розмовляєте точно так, на кого ви схожі.

Тоді він питає мене, у кого я працюю, і я показую йому на ранчо Чіквіто, розташоване за дві милі в тіні невисокого пагорба, а він повідомляє, що я розмовляю з помічником шерифа.

— Десь у цих краях ховається залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, — каже нишпорка. — Його вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Тобі не доводилося бачити тут якихось зайшлих людей або чути, що десь з’явився новий чоловік?

— Ні, не доводилося, — кажу я, — хіба що в мексиканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо, з’явилась одна нова людина.

— Що ти знаєш про неї? — питає помічник.

— Їй три дні, — кажу я.

— А який на вигляд чоловік, у якого ти працюєш? — питає він. — Чи старий Джордж Ремі ще хазяйнує на ранчо? Він тут уже десять років розводить овець, але чогось йому не щастить.

— Старий продав ранчо і подався на Захід, — кажу йому. Новий любитель овець купив у нього ранчо приблизно місяць тому.

— Який він зовні? — знову питає помічник шерифа.

— О, — кажу, — такий здоровенний гладкий датчанин, вусатий і носить сині окуляри. Не думаю, що він здатний відрізнити барана від бурундука. По-моєму, старий Джордж здорово його нагрів на цьому ділі.

Проковтнувши ще масу такої ж нелегкотравної інформації й дві третини мого обіду, помічник шерифа їде геть.

Увечері я розказую про цю зустріч Огденові.

— Вони стискають щупальця навколо Чорного Білла, — кажу я і розповідаю про помічника шерифа, і про те, як я його зобразив помічникові, і що помічник про все це сказав.

— Нащо нам морочити собі голову заради Чорного Білла, — каже Огден. — У нас і своїх клопотів доволі. Дістаньте-но ліпше з полиці бурбонське — й випиймо за його здоров’я,., якщо тільки, — гигоче він, — ви не відчуваєте ніякого упередження проти залізничних грабіжників.

— Я вип’ю, — кажу, — з будь-ким, хто не кине друга напризволяще. А я думаю, — веду далі, — що цей Чорний Білл саме такий. Тож випиймо за Чорного Білла, і щоб доля нам усміхнулась.

І ми випили.

А тижнів через два наспів час стригти овець. Я мав пригнати своїх вихованців на ранчо, а гурт кудлатих мексіканців мав зрізати з них хутро секаторами. Отож надвечір, напередодні прибуття цирульників, я погнав своїх недосмажених баранів долиною на горбок, де дзюрчить прудкий струмок, на ранчо.