Розділ «Оповідання та новели»

Як ми тут скочили з поїзда минулої ночі, не можу вам розповісти; але він промчав проз містечко так швидко, що те, що здалось нам ресторацією з вагонного вікна, виявилось нашим. Це був складний пейзаж, що містив у собі аптеку та водокачку, дві цілком окремі установи.

Чому ми сплигнули на першій-ліпшій станції, — це стосується до пригоди з маленьким золотим годинником та купою аляскинських діамантів, що ми не потрапили збути напередодні за Кентукійським кордоном.

Прокинувшись, я почув, що співають півні і що тхне ніби випарами азотово-соляної кислоти; а ще почув, що щось важке упало додолу коло нас та хтось вилаявся.

— А, ну, Енді, веселіш, — обізвався я. — Ми на селі. Оце саме хтось кинув об землю золотим виливком. Ходімо й візьмемо те, що сам фермер дасть нам у руки; а тоді — смик! — та й гайда.

Фермери завсіди були для мене ніби запасний капітал. Коли мені бувало скрутно, фермери раз у раз мене рятували своїм гаманцем. Взагалі фермери не були для нас спокусливою здобиччю, бо ми з Енді були високого ґатунку спеціалісти, але ж часом ми їх уважали за річ корисну.

Коли ми зійшли вниз, то побачили, що потрапили до найпрекраснішої фермерської округи, яка тільки десь була. Милі за дві від нас стояв на пагорбку великий білий будинок у гайочку. Круг нього широко розполонилось агрокультурне збіговисько полів, токів, пасовиськ та флігелів.

— Чий це будинок? — спитали ми господаря.

— Ці, — відказав він, — оселя, лісові, земельні та садові дільниці належать фермерові Езрі Пленкетові, найпоступовішому з наших громадян.

Після снідання у нас з Енді лишилось вісім центів, ми заходились кидати жеребок на долю сільського багатиря.

— Нехай я піду сам, — сказав я. — Нас двоє проти одного фермера — це занадто.

— Згода, — мовив Енді, я люблю додержувати спортивних умов, навіть коли доводиться облуплювати гречкосіїв. А яку вибрали ви принаду, щоб зловити цю особу, Езра?

— О, — відповів я, — перше, що трапить під руку з валізи. Мабуть, візьму кілька квитків на одержання нового прибуткового податку; рецепт, як робити конюшинний мед з сиру та яблучних лушпайок; а ще намисто з перлів, що знайшли ми у вагоні, та кишеньковий золотий виливок, та ще...

— Цього буде досить, — сказав Енді. — На щось з цього запасу Езра піде. І чуєте, Джефе, щоб цей прехороший телепень заплатив вам гарненькими, чистими, новими папірцями. Це ганьба для нашого міністерства хліборобства, внутрішніх справ і законів про гігієну, які папірці нам часом дають ці фермери! Мені доводилось одержувати від них такі пакунки, мов то була в’язка мікробів, що втікла з Червоного Хреста.

Отож я пішов до стайні та найняв бричку за “спасибі”. Розігнався я до Пленкетової ферми та й став. Там сидів чоловік на сходах. Він був одягнений у білий фланелевий костюм, із діамантом на пальці, мав спортивну шапочку та рожеву краватку...

— Це якийсь літній гість, — кажу сам до себе.

— Я бажав би бачити фермера Езра Пленкета, — сказав я до нього.

— Ви його бачите, — відповів він. — Що там у вас на думці?

Я не міг мовити й слова. Стояв тихо й промовляв до себе вщипливі слова з веселої пісеньки “Людина з мотикою”. Коли я подивився на цього фермера, то дрібні винаходи, що лежали в моїй кишені для вбирання в шори міднолобих хлопців, здались мені безнадійними. Такими безнадійними, як спроби пограбувати М’ясний Трест з підробленою рушницею.

— Ну, — обізвався він, дивлячись мені просто в очі, — кажіть. Я бачу, що ваша ліва кишеня геть випнулась від сили всякого добра. А ну, лише витягайте зразу золотий виливок. Мене вже більше цікавлять виливки, ніж шахрайські двомісячні векселі та байки про срібні копальні.

Я відчув, наче дурість шпигнула мені в мозок і поплутала мої ідеї й міркування: проте, я витяг свій золотий виливок і розгорнув хусточку.