Розділ «Оповідання та новели»

— Шпигун, — вилаявсь я.

— Він самий, — ствердив Бідл. — Мені треба буде здати вас шерифові.

— Побачимо, як ви це зробите, — сказав я, тоді згріб Бідла за пельку й мало не викинув у вікно. Та він висмикнув револьвера й заткнув його мені під бороду, отож я й утішився. Далі він надів мені на руки кайданки й вийняв гроші з моєї кишені.

— Свідчу, — сказав він, — що це ті самі купюри, які ми з вами позначили, містере Бенкс. Я здам їх шерифові, коли ми дістанемось до його канцелярії, а він пришле вам на них розписку. Їх буде показано, як доказ злочину.

— Гаразд, містере Бідл, — мовив голова. — Ну, а тепер, докторе Воф-Ху, — правив він своєї. — Чому ж ви не демонструєте? Хіба ви не можете вжити свого магнетизму та всякими штуками скинути пута?

— Рушаймо, сер, — обізвався я згорда до Бідла, — я згоджуюсь цілком на ваші плани.

Тоді я озирнувся на старого Бенкса й брязкнув своїми кайданами.

— Пане голово, — промовив я, — незабаром прийде час, коли ви повірите, що особистий магнетизм є великим досягненням і, будьте певні, що в цьому випадку він досягне своєї мети.

Звичайно, так і сталось.

Коли ми наблизились до воріт, я сказав:

— Тепер ми можемо стрінути людей, Енді, гадаю, чи не краще їх скинути та...

Та? Ну, розуміється, це був Енді Текер. Це був його план. І саме цим способом ми здобули грошей, щоб розпочати спільну комерцію.

Сільська розвага[439]

Переклад Н. Дубровської

Спомини з Джефа Пітерса треба витягати.

Коли його попросити розказати яку пригоду, він запевняє, що життя його було таке позбавлене всяких подій, немов найдовша Тролопова повість[440]. Проте, коли його розворушити, то він і розженеться. Отож, я в потік його думок і закидав вудки з різними принадами, аж поки щось не наклюнеться.

— Я спостерігав, — казав, наприклад, я, — що фермери з західного краю, дарма що заможні стали, раз у раз уганяють за своїми колишніми демократичними божками.

— Все бігає о своїй порі, — відповів Джеф, — уганяють фермери, паруються буркуни, скрипить клен-дерево та разливається річка. Я дещо на фермерах знаюсь. А раз натрапив на такого, що, здавалося, відбув уже свою пору. Однак Енді Текер довів мені, що я помилився.

— Кожен фермер є вічне немовля, — казав Енді. — Це людина, що протискується до передніх лав крізь усякі перешкоди. Він кісточка й хрусточка нашої країни, і я не знаю, щоб ми робили, коли б його не було.

Одного ранку ми з Енді прокинулись, маючи шістдесят вісім центів у кишені. Прокинулись у жовтому, сосновому готелі, у самому куточку Південної Індіани, в країні найсмачніших гречаних пиріжків.