Розділ «Оповідання та новели»

Голова поволі заплющив очі й заходився хропти.

— Ви спостерігаєте, містер Тідл, — звернувся я до молодого хлопця, — дива сучасної науки.

— Біллі, — відказав він. — Коли ж ви остаточно вигоїте мого дядю, докторе Пу-Пу?

— Воф-Ху, — зауважив я. — Я прийду знов завтра об одинадцятій годині. Коли він прокинеться, дайте йому вісім крапель скипидару і три фунти біфштексу. Бувайте здорові.

На другий день уранці я знов прийшов вчасно.

— Ну, — містер Бідл, — мовив я, коли він відчинив двері до спальні, — як ся має ваш дядько сьогодні?

— Здається, йому багато краще, — сказав містер Бідл.

Обличчя й колір обличчя були у голови як у найздоровішої людини. Я походив коло його вдруге, і він сповістив, що хвороба покинула його остаточно.

— Тепер, — сказав я, — вам слід би полежати ще з день або зо два й ви одужаєте цілком. То щастя, що я нагодився до Рибальської Гори, пане голово, — провадив я, — бо всі засоби корнукопеї, яких уживають лікарі зі звичайною освітою, не могли б вас урятувати. А тепер, коли помилка ваша пішла за водою, а хвороба виявилась облудою, згадаймо про щось веселіше, а саме про гонорар у двісті п’ятдесят доларів. Тільки, будь ласка, ніяких чеків, я гидую підписувати своє ім’я на чеках, як з лиця, так і з вивороту.

— Я тут наготував гроші, — відповів голова, вийнявши гаманець з-під подушки.

Він відлічив п’ять п’ятдесятдоларових купюр і затримав їх у руці.

— Подайте розписку, — звелів він Бідлеві.

Я підписав папірця, й голова віддав мені гроші. Обережно поклав я їх у свою бокову кишеню.

— А тепер робіть своє діло, пане урядовцю, — мовив голова, оскирившись, як зовсім не подобає хворій людині.

Містер Бідл поклав руку мені на плече.

— Вас заарештовано, докторе Воф-Ху, а інакше Пітере, — проголосив він, — за лікування без дозволу, що забороняється державним правом.

— А ви хто такий? — спитав я.

— Це я вам скажу, хто він такий, — обізвався голова, сівши на ліжку. — Він шпигун, що служить у Державному Медичному Товаристві. Він за вами стежив у п’ятьох графствах. А вчора він до мене звернувся й ми виробили план, щоб вас залучити. Гадаю, що вже ви ніколи не лікарюватимете більше у наших краях, містер Факір. Як ви казали, на що я нездужаю, докторе?

Голова зареготався.

— Щось складне, але в усякім разі це було не пом’ягшання мозку, сподіваюсь.