Розділ «Оповідання та новели»

— Голубчику, коли це вас не образить, то я сказав би, що ваша присутність починає задовольняти мене через край.

Ось мені треба написати розвідку про “Химеру Комунізму” для одного місячника, крім того, взяти участь у зібранні Товариства Расових Перегонів. Звичайно, тепер ви добре зрозуміли, що вам ніколи не здобути моєї прихильносте до своїх порад, хоч які вони там.

Що ж, сер, я не міг надумати нічого іншого, як завернути й піти до свого візка. Коняка повернула й привезла мене назад до готелю. Я взяв її на припону й пішов до Енді. В його кімнаті я розповів йому все про фермера, слово по слові; я сидів і щипав настільник, мов людина, позбавлена здібності міркувати.

— Я цього не розумію, — промовив я й заспівав журливу й недотепну пісеньку, щоб сховати своє приниження.

Що до Енді, то він довго міряв кімнату сюди й туди, а сам кусав лівий кінчик вуса. Так він раз у раз робив, коли щось обмірковував.

— Джефе, — сказав він врешті-решт, — я вірю тому, що ви оповіли про це “начищене” мурло. Але це мене не переконує. Мені здається просто неймовірним, що він міг справді втратити вже всі риси ідилічного тюхтія. Ну, а тепер скажіть, ви ж ніколи не вважали мене за людину з спеціальними релігійними нахилами, чи правда, Джефе? — спитав Енді. — Розуміється, ні,— заспокоїв його я і додав, щоб не образити його почуття. — Проте мені доводилось не раз спостерігати членів церкви, що в них ці самі нахили теж не так дуже виявлялись, щоб полишати сліди на білій хусточці... Коли б їх нею, наприклад, потерти.

— Я завсіди глибоко студіював природу та її недосяжні твори, — казав Енді, — і я вірю в призначені шляхи Провидіння. Фермерів утворено з певною метою, ця мета є постачати засоби до життя таким людям, як ви та я. Інакше для чого ж нам дано мозок? Я вірю, що манна, якою Ізраїль сорок років живився в пустелі[442], була тільки фігуративна назва замість фермерів. І вони зберігають це своє значіння до сьогоднішнього дня. А тепер я хочу перевірити мою теорію: коли ти фермер, то будеш використаний, — не вважаючи ні на яку оправу, ні на яке дороге різьблення, що дає фальшована цивілізація.

— Ви вскочите так само, як і я. Цей скинув з себе пута вівчарні. Він обгородився всіма перевагами електрики, виховання, літератури й освіти.

— Я спробую, — мовив Енді, — є такі Права Природи, що їх не переможе навіть Сільська Неплатна Почта.

Енді забарився трохи в убиральні, а тоді вийшов звідти в картатому костюмі, — брунатна й жовта карта завбільшки, як ваша долоня. А камізелька на ньому була червона в синій горошок, на голові високий шовковий циліндер. До того я примітив, що він умочив свої безбарвні вуса у якесь, ніби синє, чорнило.

— Великий Барнум[443]! — скрикнув я. — Та ви ж чисто як клоун при цирковому артисті.

— Атож, — відповів Енді. — Чи візок ще тут? Почекайте мене, поки я вернусь. Я не забарюсь.

По двох годинах Енді ввійшов до хати й поклав на столі купу грошей.

— Вісімсот шістдесят доларів, — оповістив він.— Ось я вам розповім. Він був удома. Роздивившись на мене, він заходився з мене глузувати. Я не сказав і слова, тільки вийняв шкаралущі з волоського горіха й почав качати по столі маленьку кульку. Свиснувши разів кілька, я вдався до відомої старої формули.

— Ворушіться, джентльмени, — казав я, — і дивіться на маленьку кульку. За розглядини грошей не беру. Ось вона тут, ось її нема. Вгадайте, де маленька пустунка? Спритні руки дурять око.

Глянув я з-під брови на фермера. Бачу, піт йому проступив на чолі. Він звівся й зачинив двері, що на ґанок, а сам почав дужче мене пильнувати. Нарешті промовив:

— Об заклад на двадцять доларів, що вгадаю, під якою шкаралущею зараз кулька.

— Після цього нема вже чого нового додавати, — провадив Енді. — В нього було в хаті всього вісімсот шістдесят доларів. Коли я йшов додому, він проводив мене аж до воріт. Сльози йому в очах стояли, коли він стискав мені руку.

— Голубе, — казав він, — дякую вам за одиноку справжню приємність, що я зазнав раз за багато років. Це нагадало мені щасливі минулі дні, коли я був тільки фермером, а не агрокультурником. Нехай вас Бог благословить.

Тут Джеф Пітере замовк, і я зрозумів, що його оповіданню кінець.