Розділ «Оповідання та новели»

Зразу ми попростували до найбільшої ресторації Пташиного Міста, що мала назву “Синя Гадюка”, і купили її. Це нам коштувало тисячу двісті доларів. Тоді ненароком, мов від дощу, заскочили до фортеці “Мексиканського Джо” й купили її за п’ятсот доларів. Остання ж легко пішла за чотириста.

Другого ранку, прокинувшись, застало себе Пташине Місто на острові. Річка прорвалась аж до свого старого каналу й будівлі було оточено бурхливими потоками. А дощ іще не перейшов, і з північного заходу сунулись важкі хмари. Вони обіцяли одну з періодичних злив на цілих два тижні. Та найгірше ще тільки мало статись.

Пташине Місто пурхнуло з свого гнізда, струсило своє пір’ячко й почимчикувало на вранішню прогулянку. Гульк! Фортецю “Мексиканського Джо” замкнено, так само й другу коштовну “рятівничу станцію". Тоді, звичайно, здивована громада, жадібно гукаючи, звернула — вліво чолом! — до “Синьої Гадюки".

Та що ж вона там знайшла?

З одного боку за шинквасом сидів Джеф Пітере — директор тресту, й по шестикульному револьверу лежало біля нього обіруч. Він був напоготові — чи решту давати, чи одсіч. Було ще й троє слуг. А на стіні наліплено десятифутовий напис, що оголошував: “Кожна склянка по долару”.

Енді сидів при касі в чистенькому синьому костюмі, з обмальованою золотом сигарою й пильнував, як товпились юрби. Тут був і міський голова з двома депутатами ради порядку, одержавши дозвіл від тресту випивати за так грошей[425].

Гаразд, сер. Рівно по десятьох хвилинах Пташине Місто зміркувало, що воно в клітці. Отож, ми чекали сутички; проте жодної не було. Громада побачила, що ми її спіймали. Найближча залізниця була за тридцять миль, а поки річку можна буде перебрести, треба було чекати принаймні два тижні. От вони й почали підходити любенько та й заходились кидати долари на шинквас, і зрештою ці звуки злились у якусь ніби ксилофонову гармонію.

Було з півтори тисячі дорослих людей у Пташиному Місті, що вже вийшли з скромних звичаїв юнацтва; і більшість з них потребувала від трьох до двадцяти склянок на день, щоб упорядкувати своє життя. А “Синя Гадюка” була одиноким куточком, де вони могли вбити муху, аж поки спаде вода.

Діло було оброблено прегарно й разом просто, як це буває в усякій справді мудрій махінації.

Близько десятої години срібні долари почали падати на шинквас повільніше й видзвонювали вже темп маршів замість джиги[426]... Але визирнувши з вікна, я побачив з сотню або й зо дві наших клієнтів, що вишикувались лавою біля ощадної каси. Тоді я зрозумів, що вони добувають звідти гроші, які трест висмокче до останку.

Однак о полудні, звичайної обідньої пори, всі розійшлись по домівках. Ми порадили слугам скористуватись перервою й теж пообідати. Тоді ми з Енді полічили, що вторгували. Ми набрали тисячу триста доларів. Виходило, що коли Пташине Місто побуде на острові тільки два тижні, то наш трест зможе влаштувати інтернат при Чіказькому університеті на цілий факультет, ще й подарувати кожному бідному, але порядному техасцю цілу ферму, з умовою, однак, що кожен сам подбає про землю.

Енді був захоплений нашим успіхом і дуже пишався, бо зародки цього плану з’явились у його власній голові. Він зліз із сейфа й засмалив найбільшу сигару, яка тільки була.

— Джефе, — мовив він, я певен, що ніде в світі ви не знайдете здирців із ширшими ідеями щодо поневолення пролетаріату, як фірма трьох, в особі “Пітерса, Сатани й Текера”. Ми певною рукою дали велетенського стусана дрібному споживачеві у печінкову апоплектичну яму. Хіба ні?

Енді налив собі чарку найкращої горілки і дав їй раду. Це він уперше зроду випив, як мені було відомо.

— На знак жертви богам! — мовив він.

А тоді, згадавши так поганських богів, він випив другу за наш успіх. Далі почав виголошувати славу торгівлі та промисловості, почавши з Північно-Тихоокеанської залізниці й закінчивши меншими коліями, ніби читав з шкільного підручника; він згадав, до речі, й виробництво маргаринового масла й Вугляну Федерацію.

— Це дуже чемно, Енді, — сказав я, — пити за здоров’я наших братів-монополістів, але ж не перебирайте міри! Ви добре знаєте, що найпочесніші та найненависніші з наших глитаїв годуються тільки слабеньким чаєм та собачими коржиками.

Енді пішов тим часом до комірчини й повернувся звідти вбраний у найкращу свою одежу. У погляді його з’явилась якась згубна щирість, щось шляхетно-бунтарське — і воно мені не до вподоби було. Я придивлявся до нього: на яку він після віски ступить! Є два моменти, коли ніяк не можна вгадати, що станеться потім. Перший, коли чоловік перехилить чарку вперше, а другий, коли жінка вип’є останню.

Менше як за годину Енді зовсім скрутило. Так подивитись, то він був дуже звичайний і зберігав рівновагу, але в середині він був зовсім непевний і напханий всілякими несподіванками.

— Джефе, — сказав він, — чи вам відомо, що я кратер, живий кратер?