Розділ «Оповідання та новели»

Наприкінці другого року міс Рей раптом заявила своїй улюбленій товаришці, міс д’Арманд, що вона хоче перебути літо в глухому селі на північному березі Лонґ-Айленда і що та її більше не побачить.

Через сімнадцять хвилин після того як міс Ліннет д’Арманд висловила бажання знати, де тепер її давня приятелька, у двері гримно постукали.

Можете не сумніватися, це була Розалі Рей. На зроблене пронизливим голосом запрошення ввійти, вона влетіла в кімнату й кинула на підлогу важкий ручний чемодан. Слово честі, це була Розалі, у широкому, запорошеному в дорозі, пальті неавтомобільного покрою, під темним вуалем з розвіяними в ярд завдовжки кінцями, в сірій сукні для гуляння, у жовтих черевиках.

Вона скинула вуаль і капелюх. Її досить гарненьке личко було зараз розчервоніле, стурбоване чимсь незвичайним, а блиск великих живих очей затьмарив смуток. Густе темно-каштанове волосся було наспіх закручене, і з-під шпильок та гребінців вибивались непокірливі хвилясті пасма та маленькі локончики.

Зустріч двох приятельок пройшла без усяких вокальних, гімнастичних доторкальних і питально-відповідальних виявлень почуттів, якими неодмінно обмінюються їхні сестри не з професії — дами з високого товариства. Короткий потиск, уривчастий поцілунок, і вони знов — друзі. Привітання мандрівників-акторів на перехрестях їхніх доріг нагадують короткі привітання солдатів або подорожніх при випадковій зустрічі на чужині.

— Я найняла кімнату на два поверхи вище від твоєї, — сказала Розалі,— але перше вирішила зайти до тебе. Я не знала, що ти тут, мені тільки що сказали.

— Я тут з квітня, — відповіла Ліннет, — збираюся їхати з трупою “Фатальна спадщина”. Вирушаємо на тім тижні. А я думала, що в тебе з сценою усе скінчено, Лі. Ну, розказуй, як живеш.

Розалі вмостилась у зручній позі на скрині з гардеробом міс д’Арманд і притулилася головою до виклеєної шпалерами стіни. Все залежить від звички — бурлачки-примадонни вміють пристосуватися до всяких умов і скрізь почувати себе, як у глибокому фотелі.

— Я хочу тобі щось розказати, Лін, — сказала вона, і на її юному личку з’явився чудно-глузливий і разом безжурно-покірний вираз. — Завтра я знов рушу по старій бродвейській стежці і почну протирати стільці по наших посередницьких конторах. Якби хто-небудь за останні три місяці, та навіть сьогодні о четвертій, сказав мені, що я знов почую, “Залиште ваше прізвище і адресу” від цих йолопів, я б розсміялася йому в обличчя. Позич мені хустку, Лін. Брр! Ці Лонґ-Айлендські потяги — щось жахливе. У мене на обличчі стільки сажі, що я сміливо могла б грати зараз “Топсі”, не треба й корку. До речі, про корки: в тебе є що-небудь випити, Лін? Міс д’Арманд відчинила дверцята вмивальника і дістала звідти пляшку.

— Ось майже ціла пінта Менгеттену. У склянці в мене стоять гвоздики, але...

— Давай сюди пляшку. Можеш лишити склянку для гостей. Спасибі. Оце діло! Раджу й тобі. Це я вперше п’ю за три місяці.

— Так от, Лін, я кинула сцену наприкінці минулого сезону. Кинула тому, що набридло таке життя. А головне через те, що мені просто душу верне від наших мужчин, від того сорту мужчин, з якими доводиться мати діло нам, акторкам. Ти сама знаєш, що це таке, це — вічна боротьба по всьому фронту, починаючи з антрепренера, що запрошує тебе випробувати його новий автомобіль, і кінчаючи розклеювачем афіш, що насмілюється називати тебе просто по імені.

А найгірші — це ті, що приходять до тебе після вистави, ці закулісні завсідники і антрепренерові друзі, що везуть тебе вечеряти, зваблюють своїми діамантами і пропонують познайомити з усякими Денами, Девами і Чарлями. Це тварини, і я їх ненавиджу.

Знаєш, Лін, жаліти треба таких дівчат, як ми з тобою, дівчат з хорошої порядної родини, що мріяли чесним шляхом прокласти собі дорогу в житті, здобути ім’я, але нічого цього не досягли. От скрізь бачиш стільки співчуття до хористок, що заробляють п’ятнадцять доларів на тиждень. Дурниці! Найстрашніше їхнє горе можна зразу вилікувати порцією омара.

От кого справді треба пожаліти, так це акторок, що заробляють від тридцяти до сорока п’яти доларів на тиждень — примадон поганеньких театрів. Така знає, що кращого не досягне, і все ж цілими роками ходить у ярмі, сподіваючись якоїсь щасливої нагоди, що ніколи не приходить.

А в яких йолопських виставах доводиться брати участь. Знаменитий номер у “Хорі Тачок”, коли друга акторка тягає тебе за ноги по кону, — благородна драма проти тих ідіотських штук, що мені доводилося виробляти у тридцятицентових театрах.

Але що я найбільше ненавиджу, так це мужчин, мужчин, що говорять тобі всяку нісенітницю і підморгують через стіл, стараючись купити тебе, відповідно до того, яку призначать тобі ціну, за склянку вюрцбургера або шампанського. А мужчини-глядачі, що плескають, виють, ричать, штовхають один одного, викривлюються, жеруть тебе очима, неначе зграя диких звірів! Повилуплюють на тебе очі, ладні проковтнути, попадись тільки їм у лапи. О, як я їх ненавиджу!

Однак я оце говорю, говорю, а ще нічого не розказала тобі, Лін.

Призбирала я двісті доларів і з першими літніми днями кинула сцену. Потім рушила до Лонґ-Айленду і розшукала там пречудове маленьке сільце.

Зветься це сільце Саундпорт і стоїть біля самої води. Я хотіла перебути там літо, підучитись трохи декламації і, як пощастить, відкрити студію. Найняла я кімнату на самому березі в одної вдови, що винаймала пару кімнат, щоб не самій жити. У неї був ще один комірник, священик, на ймення Артур Ляйль.