Розділ «Оповідання та новели»

— Так, чорт забери, маєте рацію. Про деяких це можна сказати. Але ви ніяк не можете сказати цього про мужчин. Коли ви знаєте одного, ви знаєте всіх. Це розв’язує проблему людства.

Потім я сіла на потяг, що відходить о четвертій тридцять вісім, і так і сипить сажою, і ось я тут.

— Але ж ти, Лін, так і не сказала, що було в тій скриньці,— нетерпляче спитала міс д’Арманд.

— Одна з тих жовтих шовкових підв’язок, що я скидала з ноги в публіку підчас свого номера з гойдалкою. Що, Лін, там лишилося що-небудь у пляшці?

Благородний шахрай[422]

Нещасливий трест[423]

Переклад Н. Дубровської

— Трест взагалі є, власне, найслабше місце, — сказав Джеф Пітере.

— Ця увага, — сказав я, — звучить так само незрозуміло, як би, наприклад, сказати: “А як полісмен?”

— Не те, — мовив Джеф. — Нема нічого спільного між трестом та полісменом. Вона означає, що трест схожий на яйце, проте і не схожий. Коли хочеш розбити яйце, то починаєш зверху. А єдиний спосіб зруйнувати трест, — це заходитися з середини. Крім того, сидіти на яйці треба аж поки щось не вилупиться. Так, сер, кожен трест мав у своєму лоні насіння власної руїни, так мов той півень, що кукурікає по негрських кладовищах, або республіканець, що сам себе оповіщає кандидатом на губернатора Техаса”.

Я жартома спитав Джефа, чи не доводилось йому, бува, в своєму переораному, рябому, перістому та картатому житті, керувати підприємством, до якого можна було б прикласти слово “трест”. На диво мені, він признавався, що було й таке десь у глушині.

— Колись... — мовив він. — Але ніколи печатка Нью-Джерсі не прикрашала патенту такої солідної й безпечної справи — такого правного висмоктування грошви.

Все було на нашому боці — вітер, вода, міліція, сила й чиста монополія на продукт, громадянству конче потрібний. В цілому світі не знайшлось би жодного тростожера, що викрив би хоч найменшу похибку в нашому плані. Та що! Навіть Рокфелерова гасова спекуляційка була проти нього дріб’язковою крамничкою. Проте, ми сіли на слизьке.

— Мабуть, сплила якась непередбачена конкуренція, — озвався я. — Ні, сер, було воно саме так, як я кажу. Ми самі собі підвезли воза. Це був випадок самознищення. Тут розколина була в середині самого замаху.

Ви пригадуєте, я розповідав вам, що ми з Енді Текером були кілька років компаньйонами. Цей хлопець був найталановитіший вигадник усіляких стратегічних штук, якого я де-небудь бачив, Примітивши долара в чужій кишені, він уважав за особисту образу, коли не міг привласнити його якимсь способом. Енді був освічена людина, а якже! До того ж він мав силу корисних відомостей. Він здобув великого досвіду з книжок і годинами міг балакати на всяку тему, про різні ідеї чи просто так, до розмови. Йому прищеплено було всякої спеціальності. Він читав лекції про Палестину з безліччю світляних малюнків, а на них показував з’їзд кравців у Атлантік-Сіті. Він залив Конектікуту підробленим деревним спиртом, дистильованим за допомогою мускатного горіха.

Однієї весни ми з Енді перелетіли до Мексики. Під час мандрівки, пригадую, один філадельфійський капіталіст сплатив нам дві тисячі п’ятсот доларів — половину паїв за срібляні копальні в Чігуагу. Що вже й копальні були хороші! Двісті чи триста тисяч доларів коштувала друга частина паїв... Я часто потім цікавився, кому належали копальні.

Вертаючись до Сполучених Штатів, ми з Енді зійшли в маленькому місті в Техасі на березі Ріо-Гранде. Звалось воно Пташиним Містом, але пташок там не було. Мешканців у ньому налічувалося близько двох тисяч душ, переважно чоловіків. Мені здавалось, що за головним засобом їхнього існування було шахрайство. Хто був фактор, а хто картяр, дехто менджував кіньми й сила людей пачкарювала.

Ми з Енді розташувались в готелі, збудованому на зразок чи то альтани, чи то книжкової шафи. Того дня, як ми там влаштувались, пішов дощ. Як то кажуть, мабуть, Юпітер-Водяник десь поодкручував чопи на Амфібієвій горі[424].

Так ото було собі три ресторації в Пташиному Місті, але ж ні Енді, ні я горілки не пили. Проте ми бачили, як протягом дня й половини ночі місцевий люд трикутною процесією пересувався від однієї корчомки до другої. Здавалось, кожен тямив, що робити з своїм гаманцем.

Третього дня по обіді передощилось на часинку, отже, ми з Енді проходились на край міста, щоб помилуватись на сльоту. Пташине Місто збудовано було між Ріо-Гранде та великим глибоким рівчаком, що колись був її річищем. Берег поміж потоком та старим річищем порозсідався й осувався на наших очах, бо води прибуло після дощу. Енді довго дивився на нього. Розум у цього хлопця ніколи не спав. І от тоді він подав мені раптовий план, що спав йому на думку. Одне слово, тут таки й організували ми трест. Далі повернулись до міста й пустили свою думку в широкий світ.