Розділ «Оповідання та новели»

— Ах, Анді! — зітхнула вона. — Як це чудово! Звичайно, я вийду за вас. Чого ж ви досі не казали, що ви кухар. А я вже збиралася дати вам одкоша, думала, що ви теж будете з тих чужоземних графів.

Хто чим може[403]

Переклад М. Рябової

Вайнінґ вийшов з клубу, проклинаючи його, — правда, без особливої люті. Від десятої до одинадцятої вранці він там страшенно пронудився. Керк із своїми риболовними історіями, Брукс із сигарами з Порто-Ріко, Моррісон з анекдотами про вдовичку, Герберн з своїм незмінним щастям у грі на більярді — все це знов повторилося без найменшої зміни. Але крім цих ранішніх прикростів була ще одна: міс Еллісон учора ввечері знов відмовила йому. Ця остання мала, правда, хронічний характер. От уже вп’яте, як міс Еллісон на його пропозицію зробити її місіс Вайніні прискає від сміху. Однак він вирішив знов просити її руки в середу ввечері.

Вайнінґ пройшов по Сорок Четвертій вулиці на Бродвей і поплив за водою, що змиває пісок золотих копалень Готгему. На ньому був ранішній ясносірий костюм, наймодніші шеврові черевики з тупими носами, простий з тонкої соломки капелюх, а сорочка — найніжнішого геліотропового відтінку. Краватка в нього була кольору неба в листопаді, сіро-блакитна, зав’язана з аристократичною недбалістю і в повній гармонії з останнім криком моди.

Тепер описувати дрібне причандалля чоловічого туалету значно трудніше, ніж писати історичний роман з часів Поля Джонза[404], або оголошувати ліки від сінної лихоманки.

Так от, хай буде вам відомо, що я описую Вайнінґове вбрання тільки через те, що це конче потрібно для дальшого ходу оповідання.

Цього ранку навіть Бродвей різав вухо Вайнінґові, і на декілька жахливих хвилин, як у сні, він здався йому тією ревучою, пекучою, кипучою, вонючою вулицею, яку він колись бачив у Марокко. Йому ввижалися зграї розлючених собак, жебраки, факіри, доглядачі рабів, оповиті серпанком жінки в екіпажах без коней, базари, залиті сліпучим сонцем, купи сміття на вулиці від зруйнованих храмів. Але тут якась леді встромила йому в бік кінчик свого парасоля і одразу перенесла його на Бродвей.

Хвилин через п’ять він опинився на розі, де скупчилось декілька мовчазних блідолицих людей. Вони стояли тут завжди, не рухаючись з місця цілими годинами, з низько опущеними по самі очі крисами брилів, граючись гострими лезами своїх складених ножів. Спекулянти з Вол-Стріту[405], їдучи додому в своїх екіпажах, люблять показувати на цих людей своїм приїжджим друзям, і пояснювати їм, що це досить відоме місце постою “непевних” людей. Між іншим, спекулянти з Вол-Стріту ніколи не користуються послугами їхніх гострих ножів.

Коли Вайнінґ проходив мимо цих людей, один з них виступив наперед і заговорив до нього. Вайнінґ страшенно зрадів. Він так прагнув чого-небудь надзвичайного, і те, що з ним заговорив цей чисто виголений бистроокий представник суспільного подиння, з низьким голосом і тілом атлета, заговорив з моторошною, але приязною усмішкою, мало для нього, втомленого умовностями свого оточення, всю принаду несподіваної пригоди.

— Вибачте, друже, — сказав незнайомець. — Чи не можете ви мені подарувати кілька хвилин? Мені треба побалакати з вами.

— Звичайно, можу, — відповів Вайнінґ, усміхаючись. — Але, може, ми підемо в яке-небудь спокійніше місце? Тут поблизу є кафе. Шрум дасть нам затишний куточок.

Шрум посадив їх під справжньою пальмою й поставив на стіл дві пляшки зельтерської води. Вайнінґ зробив декілька зауважень щодо приємних метеорологічних умов і таким чином приробив завіси до дверей, що вели в думки розмовника.

— Перш за все, — почав той з виглядом амбасадора, що вручає свої вірчі грамоти, — я хочу, щоб ви знали, що маєте діло з злочинцем. На заході мене знають як Равді Шикуна. А Равді Шикун — це кишеньковий злодій, гульвіса, боксер, фахівець на крадіжках з розломом, шулер... Як бачите, я веду діло начистоту... з вами. Моє прізвище Емерсон.

— К чорту Керка з його риболовними історіями,— радісно подумав Вайніні, шукаючи по кишенях візитівку. — Вимовляється Вайнінґ, — сказав він, протягуючи картку своєму співрозмовникові. — Я теж буду одвертай з вами. Знаєте, по-моєму, я теж добрячий шахрай, бо живу не на свої кошти, а на батькові. У клубі мене називають “до запитання”. За все своє життя я не працював і одного дня. І в мене не стає відваги навіть переїхати автомобілем курча. Як бачите, формуляр таки мізерний.

— Але є одна річ, яку ви робите чудово, — з захопленням сказав Емерсон, — ви вмієте носити вбрання. Я вас кілька разів зустрічав на Бродвеї. І треба сказати, що краще за вас одягненої людини я ніколи не бачив. От на мені, б’юсь об заклад хоч на золоту копальню, всякої всячини доларів на п’ятдесят більше ніж на вас, а зовсім не те. От про це я якраз і хочу порадитися з вами. Ніяк не доберу, в чім тут штука. От, гляньте на мене. Що тут не доладу?

— Ану встаньте, — сказав Вайнінґ.

Емерсон підвівся і почав повільно повертатися навколо себе. — Вас, що називається, “припорядили”,— заявив клубмен. Очевидно, якийсь бродвейський кравець, що виставляє свої костюми на вітринах, скористався з вашої недосвідченості. В усякому разі, Емерсоне, це дорогий костюм.

— Сто доларів, — відказав Емерсон.

— Ну, то двадцять з вас узяли зайвих, — сказав Вайнінґ. — Бо кроєм він відстав від моди на цілих шість місяців, на дюйм довший ніж треба, а краї в ньому ширші за теперішні аж на півдюйма. Капелюх на вас торішнього фасону, хоч видно це тільки з того, що криси на одну шістнадцяту дюйма вужчі, ніж носять тепер. А закотам на вашому комірі так далеко до моди, як від Лондона до Трої[406]. Прості золоті з ланцюжком запонки були б куди кращі за ваші розкішні перлові з діамантами. А ваші жовті ботики могли б звабити лише яку-небудь бруклінську вчительку під-час її двотижневого відпочинку на озері Ронконкома. Коли ви, сідаючи, непристойно підсмикнули штани, я мигцем побачив блакитні шовкові панчішки з вишитими рудими конваліями. У магазинах можна знайти простіші. Я не ображаю вас, Емерсоне?