Розділ «Чотири роки по тому…»

— У нас немає часу на моє отупіння.

Бакстер починала усвідомлювати, що вже й без того значний внесок у справу її нового напарника був керований не егоцентричною показовістю чи прагненням довести, що Едмундс є частиною команди, а непосильним тягарем, якого він узяв на свої плечі, який був на межі одержимості й наполегливого небажання поступитися контролем комусь іншому. Бакстер припустила, що за таких обставин було б не зовсім доречним говорити йому, як сильно він нагадував їй Вульфа.

— Тобі привезли якісь коробки, — сказала Бакстер.

Едмундс спантеличено глянув на неї.

— Ну то чому ти відразу не сказала? — підводячись, промовив він і вилетів із кімнати.

Мжичка поступово просочувала одяг Вульфа, коли він упродовж кількох годин стояв на автобусній зупинці на Ковентрі-стрит. Він не зводив погляду із дверей поганенького Інтернет-кафе, що якимось чином спромоглося вижити серед найбільших світових брендів на найлюдянішій і найдорожчій вулиці столиці, як і численні крамнички із сувенірами та символікою Лондона.

Він простежив сюди за чоловіком, тримаючись на відстані від нього, коли той сідав на потяг на станції Ґолдгок-роуд, проштовхувався крізь натовп навколо вуличних музикантів у Ковент Ґарден, а потім зайшов до бридкого кафе лише в кількох сотнях метрів від площі Піккаділлі.

Зі зміною погоди температура знизилася, і його здобич замаскувалася відповідно до традиційного лондонського вбрання: довге чорне пальто, бездоганно начищені черевики, щойно випрасувана сорочка та штани, під незмінно чорною парасолькою.

Часом йому було важко втримувати темп, коли кремезний чоловік швидко пробирався крізь звивистий натовп. Вульф бачив, як багато людей стикаються з ним, проштовхуючись у протилежному напрямку, просять милостині, намагаються всунути йому в руки лискучі листівки, і жоден із них не здогадувався, що серед них іде чудовисько: вовк у овечій шкурі.

Незадовго після того, як чоловік вийшов з Ковент-Ґарден, він вирішив зрізати шлях. Вульф простежив за ним аж до тихої прилеглої вулички і прискорився, передчуваючи той рідкісний момент усамітнення у завжди невсипущому місті. Він прискорив ходу до повільного бігу, так, неначе переслідував свою ціль, яка ні про що не підозрювала, однак, коли із-за рогу з’явилося таксі і проїхало трохи далі вулицею, Вульф неохоче сповільнив свою ходу і знову пройшов за своєю здобиччю на метушливу вулицю.

Коли мжичка переросла в дощ, Вульф підняв комір свого довгого чорного пальта й згорбився, щоби вберегти тепло. Він спостерігав, як у вітрині кафе на мокрому склі поступово спотворюються яскраві цифри неонового годинника — ще одне нагадування, що це був його останній день, його останній шанс.

Він гаяв час.

Ізабель Плат проводили експрес-курс у телевізійній студії. Зрештою, щоб пояснити неймовірно привабливій репортерці, в яку камеру їй дивитися й коли, знадобилося п’ять спраглих членів команди техніків. Задля такого неочікуваного розвитку у своїй стрімкій кар’єрі, вона вбралася у свій найстриманіший одяг, а це аж ніяк не задовольняло Елайджу, і він надіслав їй повідомлення: «Розстібни верхні три ґудзики».

Хоча формат її першої появи на публіці й був відносно простим: інтерв’ю сам на сам лише з двома перервами на відео, вони очікували, що десятки мільйонів людей з усієї планети увімкнуть канал, щоб переглянути півгодинну програму. Ізабель непокоїлася, що її може знову знудити.

Вона ніколи не хотіла цього. Ізабель насправді зовсім не хотіла бути репортеркою, тому здивувалася не менше за інших, коли, попри абсолютну нестачу досвіду та кваліфікації, їй запропонували роботу. Вона сперечалася з хлопцем про те, щоб улаштуватися кудись деінде, але ненавиділа працювати тут і рішуче вирішила звільнитися.

Усі в редакції вважали її тупою, шльондрою, чи тупою шльондрою. Ізабель прекрасно чула шепіт за своєю спиною і першою визнала б, що вона далеко не геній, проте там, де посередньо освіченим людям пробачали неправильну вимову чи недоречну репліку, її без кінця висміювали.

Вона всміхалася разом із недолугими людьми і сміялася з їхніх очевидних жартів. Ізабель удавала, що була в захваті від того, що їй виявили таку честь, однак насправді їй хотілося лише, щоб на її місці опинилася Андреа, узгоджуючи складні рухи камери та хитромудрий розподіл часу програми.

— Мені здавалося, що я зможу звикнути до цього, — засміялася вона, коли один із чоловіків підкотив її разом із кріслом на потрібне місце.

— Не надто влаштовуйся, — вигукнула Андреа, перетинаючи студію дорогою в гримерку. — Ти тут лише тому, що насправді я не можу взяти інтерв’ю у самої себе, хіба ні?

— У мене щось є! — вигукнув Едмундс із конференц-зали.